Магічний ніж
Шрифт:
Віл важко став на коліна, вдивився у глибоку темінь і побачив за спиною чоловіка якусь білу пляму. Це були білі груди та голова великого птаха, деймона-яструба, котрий лежав нерухомо. Віл спробував вирватися, і його слабке зусилля викликало в незнайомця реакцію у відповідь. Ні, хватка його пальців не послабшала, але він почав ворушитися: він обмацував праву долоню Віла своєю вільною рукою. Волосся хлопця стало сторчма.
І тут чоловік сказав:
— Дай мені другу руку.
— Обережніше, — промовив Віл.
Вільна рука незнайомця пробігла по його лівій руці, кінчики пальців обережно торкнулися
Його друга рука відразу випустила хлопця, і він підвівся.
— Ніж у тебе, — сказав він. — Ти хранитель магічного ножа.
Голос чоловіка був грубим, звучним, але майже бездиханним, і Віл зрозумів, що він дуже страждає від болю. Чи це він поранив у темряві свого невідомого супротивника?
Украй виснажений, хлопець лежав на каменях. Він бачив лише силует чоловіка, котрий схилився над ним, але його обличчя не було видно. Незнайомець простяг руку кудись у темряву, і за декілька секунд на його поранену руку, починаючи з обрубків пальців, зійшла чудова заспокійлива прохолода — чоловік втирав у його шкіру якусь мазь.
— Що ти робиш? — спитав Віл.
— Лікую твою рану. Не рухайся.
— Але хто ти?
— Я єдина людина, котра знає призначення цього ножа. Витягни руку та не ворушись.
Вітер набув небувалої сили, і в обличчя хлопцю вдарили перші краплі дощу. Він сильно тремтів, але здоровою рукою підпер хвору, а чоловік тим часом наніс на рану ще більше мазі та туго замотав долоню смужкою полотна.
Переконавшись, що пов'язка накладена як слід, незнайомець відповз убік та ліг на спину. Віл, і досі приголомшений невимовно приємним прохолодним онімінням в руці, сів та подивився на нього, але темрява не дозволяла побачити хоч що. Він простяг праву руку та відчув, що торкається грудей чоловіка, в яких, мов пташка об прути клітки, билося серце.
— Так, — хрипко промовив незнайомець, — спробуй вилікувати його.
— Ви хворі?
— Невдовзі мені буде краще. Ніж у тебе, так?
— Так.
— А ти знаєш, як ним користуватися?
— Знаю. А ви з цього світу? Звідки ви про нього дізналися?
— Слухай мене уважно, — сказав чоловік, насилу сівши. — Не переривай. Якщо ти хранитель ножа, то на тобі лежить завдання більше, ніж ти можеш це уявити. Ти ж ще дитина… Як це могло трапитися? Що ж, мабуть, у вищих сил були на це свої підстави. Так от, хлопче, наближається війна, найбільша з тих, що коли-небудь були. У минулому вже відбувалося дещо подібне, але цього разу має перемогти справедливість… Усі тисячі років людської історії ми бачили лише брехню, пропаганду, жорстокість і обман. Настав час знову повстати, але цього разу все піде інакше…
Чоловік зупинився та декілька разів зітхнув, при цьому в його грудях наче щось рокотало.
— Ті давні філософи, що зробили цей ніж, — продовжив він за хвилину, — самі не знали, що вони створюють. Вони винайшли річ, котра здатна розщепити найменшу можливу частинку матерії, але використовували його для того, щоб викрадати солодощі. Вони й гадки не мали, що створили єдину зброю на весь усесвіт, здатну вразити тирана, вбити Господа Бога. Ангели, що повстали, зазнали поразки тому, що в них не було нічого схожого на цей ніж — але тепер…
— Він не потрібен мені! Я не хочу! — вигукнув Віл. — Якщо він потрібен вам, можете взяти його! Я ненавиджу його та все те, що він робить…
— Надто пізно. У тебе немає вибору: ти — хранитель. Він сам тебе обрав. Та більш того: вороги знають, що він у тебе, і якщо ти не застосуєш його проти них, вони вирвуть його із твоїх рук і використають проти нас усіх, і цього разу їхня перемога буде остаточною.
— Але чому я маю битися з ними? Я й так усе життя бився, й мене вже нудить від цього, я хочу…
— Ти перемагав у своїх битвах?
Віл помовчав і відповів:
— Мені здається, перемагав.
— Ти бився за ніж?
— Так, але…
— Тоді ти воїн, ось ти хто. Можеш сперечатися з чим завгодно, але не можна йти проти своєї природи.
Віл знав, що чоловік каже істину, але ця істина його не тішила — навпаки, вона була важкою та болісною. Здається, незнайомець це знав — перед тим як продовжити, він трохи помовчав.
— Існують дві великі сили, — повів далі він, — і вони б'ються між собою від початку світу. Кожен крок уперед у людському житті, кожна крапля знання, мудрості та благ, котрими ми користаємося, були колись вирвані однією стороною з зубів іншої. Щонайменше збільшення людської свободи є наслідком запеклої боротьби між тими, хто прагне, щоб ми знали більше, та тими, хто бажає, щоб ми були покірливими, смиренними та слухняними. А тепер ці дві сили знову готуються до битви. І кожна з них найбільше за все на світі бажає отримати твій ніж. Маєш зробити вибір, хлопче. Нас обох привели сюди — тебе, хранителя ножа, та мене, котрий мав розповісти тобі про нього.
— Ні! Ви помиляєтесь! — вигукнув Віл. — Я не шукав нічого такого! Я шукав дещо зовсім інше!
— Може, й так, але ти знайшов саме це, — промовив із темряви незнайомець.
— Але що я маю робити?
І тут Станіслав Груман, Джопарі, Джон Пері завагався.
Він чудово пам'ятав про клятву, яку дав Лі Скоресбі, і перед тим як порушити її, деякий час вагався, але все одно це зробив.
— Мусиш піти до лорда Ізраеля, — сказав він, — і повідомити йому, що тебе надіслав Станіслав Груман і що в тебе є зброя, потрібна йому набагато більше від усіх інших. Подобається це тобі чи ні, хлопче, але маєш виконати це завдання. Нехтуй усім іншим, хоч яким важливим воно тобі видається, і зроби це. Дехто покаже тобі шлях: ніч повна ангелів. Твоя рана тепер загоїться. Але почекай — до того, як ти підеш, я хочу як слід на тебе подивитися.
Груман намацав рукою торбу, котру носив із собою, витяг із неї щось, розгорнув пакунок із клейонки та, запаливши сірника, засвітив невеличкий жерстяний ліхтарик. Стало дещо світліше, і чоловік та хлопець крізь вітер і дощ подивилися один на одного.
Віл побачив яскраво-голубі очі на виснаженому болем, укритому багатоденною щетиною обличчі, уперту щелепу, сиве волосся, худорляве тіло, що зсутулилося у важкому плащі, облямованому пір'ям.
Шаман побачив хлопця, ще молодшого, ніж він гадав. Його худе тіло тремтіло у розірваній полотняній сорочці, а на обличчі застигла гримаса втоми, настороженості та суворості. Проте очі горіли цікавістю — ці очі під прямими чорними бровами, такими схожими на брови однієї жінки…