Марія (Український)
Шрифт:
–Ти сьогодні дуже балакучий.
–Так? І ти дуже весела. Подивіться в дзеркало і скажіть мені, якщо ви виглядаєте погано.
–Що за візит!
– вигукнула я, почувши голос Марії, яка кликала мою сестру.
–Дійсно. Наскільки краще було б прогулятися вершинами Бокерон-де-Амайме і насолоджуватися… чудовим і самотнім краєвидом, або йти горами, як поранена худоба, відганяючи комарів, не зважаючи на те, що травень сповнений неприємних відчуттів… Бідолашна, це неможливо.
Тебе Марія кличе, – перебила я.
–Я знаю, для чого це.
–Навіщо?
–Допомогти йому зробити те, чого він не повинен робити.
–Можеш сказати, який саме?
Вона
–Якби ви тільки знали…
–А якби ти знав…
Мій батько, який дзвонив мені зі своєї кімнати, перервав розмову, яка, якби продовжилася, могла б зірвати те, що я намагався зробити після останньої розмови з матір'ю.
Коли я увійшов до кімнати батька, він дивився на віконце красивого кишенькового годинника і сказав:
–Це чудова річ; вона, безсумнівно, варта тих тридцяти фунтів. Повернувшись одразу до мене, він додав:
–Це годинник, який я замовив у Лондоні, подивіться на нього.
Він набагато кращий, ніж той, яким ти користуєшся, – зауважив я, оглядаючи його.
–Але мій дуже точний, а твій дуже маленький: ти повинен віддати його одній з дівчат, а цей візьмеш собі.
Не залишивши мені часу подякувати, він додав:
–Ти йдеш до Еміґдіо? Скажи його батькові, що я можу підготувати загороду для гіпопотамів, щоб ми могли відгодовувати їх разом, але його худоба має бути готова до п'ятнадцятого числа.
Я негайно повернувся до своєї кімнати, щоб узяти пістолети. Марія з саду, біля підніжжя мого вікна, передавала Еммі букетик чорнобривців, майорану і гвоздик; але найкрасивіша з них, через свій розмір і розкіш, була у неї на губах.
Доброго ранку, Маріє, – сказала я, поспішаючи отримати квіти.
Вона, миттєво збліднувши, коротко відповіла на привітання, і гвоздика випала з її вуст. Вона простягнула мені квіти, впустивши кілька до моїх ніг, а коли її щоки знову запалали, підняла їх і поклала в межах моєї досяжності.
Хочеш обміняти все це на гвоздику, яка була у тебе на вустах, – сказала я, отримуючи останні цукерки?
Я наступив на нього, – відповів він, опустивши голову, щоб знайти його.
–За те, що ви так потопталися, Я дам вам усе це за нього.
Він залишився в тому ж положенні, не відповівши мені.
–Дозвольте мені забрати його?
Потім він нахилився, щоб узяти його, і простягнув мені, не дивлячись на мене.
Тим часом Емма вдавала, що її зовсім не цікавлять нові квіти.
Я потиснула руку Марії, коли передавала бажану гвоздику, і сказала їй:
–Дякую, дякую! Побачимося після обіду.
Вона підняла очі і подивилася на мене з найзахопленішим виразом, який тільки можуть викликати в жіночих очах ніжність і скромність, докір і сльози.
Розділ XIX
Я пройшов трохи більше ліги і вже намагався відчинити двері, що вели до мангонів батька Еміґдіо. Подолавши опір запліснявілих петель і валу, а ще завзятіший опір пілона, зробленого з великого каменю, який, підвішений до даху на засуві, завдавав мук перехожим, утримуючи цей своєрідний пристрій зачиненим, я вважав, що мені пощастило, що я не застряг у кам'янистій трясовині, про поважний вік якої можна було судити за кольором застояної води.
Я перетнув коротку рівнину, де над болотистими травами домінували лисохвіст, чагарник і очерет; там бродили бритоголові млинові коні, бігали лошата і медитували старі віслюки, настільки пошматовані і понівечені носінням дров і жорстокістю їхніх погоничів, що Бюффон був би спантеличений, якби довелося їх класифікувати.
Великий старий будинок, оточений кокосовими та манговими деревами, мав попелястий, провислий дах, що виходив на високий, густий какао-гай.
Я не вичерпав усіх перешкод, щоб дістатися туди, бо наткнувся на загони, оточені тетиллалом; і там мені довелося перекочувати міцних гуадуа через хиткі сходинки. На допомогу мені прийшли двоє негрів, чоловік і жінка: він був одягнений лише в бриджі, і його атлетична спина блищала від характерного для його раси поту; на ній була синя фула, а замість сорочки – хустка, зав'язана на потилиці вузлом і перев'язана поясом, що прикривав її груди. Обидва носили очеретяні капелюхи, з тих, що швидко стають солом'яного кольору, коли їх мало використовують.
Ця сміхотлива парочка, що курила, збиралася з'ясовувати стосунки з іншою парою лошат, чия черга вже підійшла до батога; і я знав чому, бо мене вразив вигляд не лише чорного, але і його супутниці, озброєної веслами з ласо. Вони кричали і бігли, коли я піднявся під крило будинку, не звертаючи уваги на погрози двох непривітних собак, що лежали під сидіннями в коридорі.
Кількох пошарпаних очеретяних упряжок і сідел, прикріплених до перил, було достатньо, щоб переконати мене, що всі плани, які Еміґдіо, вражений моєю критикою, склав у Боготі, розбилися об те, що він називав "халупами свого батька". З іншого боку, розведення дрібної рогатої худоби значно покращилося, про що свідчили кози різних мастей, які паслися на подвір'ї; те ж саме я побачив і в домашній птиці, бо багато павичів вітали мій приїзд тривожними криками, а серед креольських або болотяних качок, які плавали в сусідній канаві, деякі з так званих чилійців вирізнялися своєю обачністю.
Еміґдіо був чудовим хлопцем. За рік до мого повернення в Кауку батько відправив його в Боготу, щоб, як сказав добрий пан, зробити з нього купця і хорошого торговця. Карлос, який жив тоді зі мною і завжди був у курсі навіть того, що йому не належало знати, натрапив на Еміґдіо, не знаю де, і посадив його переді мною одного недільного ранку, випередивши його, коли той увійшов до нашої кімнати, зі словами: "Чоловіче, я вб'ю тебе з радістю: я приніс тобі найкрасивішу річ.
Я побігла обійняти Еміґдіо, який стояв у дверях і мав найдивнішу фігуру, яку тільки можна собі уявити. Нерозумно вдавати, що я намагаюся його описати.
Мій земляк прийшов у капелюсі кольору кави з молоком, який його батько, дон Ігнасіо, носив у страсні тижні своєї молодості. Чи то капелюх був йому затісний, чи то він вважав, що так краще, але він утворював кут у дев'яносто градусів із потилицею нашого друга, довгою і горбатою шиєю. Ця худорлява постать; ці ріденькі, довгі бакенбарди, що пасували до найзанедбанішого волосся, яке я коли-небудь бачив; цей жовтуватий колір обличчя, що лущився на сонячному узбіччі; комір сорочки, безнадійно заправлений під лацкани білого жилета, кінчики яких ненавиділи один одного; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки, руки.......; руки, вчеплені в рукави синього плаща, шаровари з широкими кордованими петлями, чоботи з полірованої оленячої шкіри – все це було більш ніж достатньою причиною для піднесення ентузіазму Чарльза.