Марія (Український)
Шрифт:
Образ Марії, якою я бачив її в ліжку того дня, коли вона сказала мені: "До завтра", що, можливо, не приїде, йшов зі мною і, розпалюючи моє нетерпіння, змушував мене безперервно вимірювати відстань, яка відділяла мене від кінця подорожі; нетерпіння, яке швидкість коня була недостатньою, щоб стримувати,
Рівнини почали зникати, тікаючи в протилежному напрямку від мого бігу, наче величезні ковдри, зметені ураганом. Ліси, які я вважав найближчими, здавалося, відступали в міру того, як я наближався до них. Лише стогін вітру серед тінистих фігових дерев і чиминанго, лише втомлене хрипіння коня і стукіт його копит по іскристих кременях переривали нічну тишу.
Кілька хатин Санта-Елени були
Прекрасний будинок панів М*** з білою каплицею та гаями цейбових дерев виднівся вдалині в перших променях місяця, що сходив, немов замок, вежі та дахи якого з плином часу зруйнувалися.
Амаме піднімалася разом з нічними дощами, і її рев сповістив мене про це задовго до того, як я дістався берега. У світлі місяця, який, пробиваючись крізь листя на берегах, збирався посріблити хвилі, я побачив, наскільки посилилася його течія. Але я не міг чекати: за годину я проїхав дві ліги, а цього все одно було замало. Я приставив шпори до задніх ніг коня, і він, притиснувши вуха до дна річки і глухо іржачи, ніби розрахував стрімкість води, що била по його ногах: він занурив у неї руки і, немов переможений непереможним жахом, схопився на ноги і стрімко понісся вперед. Я погладив його по шиї і мокрій гриві і знову підштовхнув його до річки; тоді він нетерпляче здійняв руки, просячи при цьому повної свободи дій, яку я йому дав, боячись, що проґавив ополонку. Він піднявся вгору по берегу ярдів на двадцять, взявши бік скелі; він наблизив ніс до піни і, піднявши його враз, занурився в потік. Вода накрила мене майже всього, сягаючи до колін. Хвилі незабаром закрутилися навколо мого пояса. Однією рукою я погладжував шию тварини, єдину видиму частину її тіла, а іншою намагався змусити її описати лінію зрізу більш вигнутою вгору, бо інакше, втративши нижню частину схилу, вона була недоступна через свою висоту і силу води, яка перекидалася через зламані гілки. Небезпека минула. Я піднявся, щоб оглянути обхвати, один з яких лопнув. Шляхетний звір обтрусився, і за мить я продовжив свій похід.
Через чверть ліги я перетнув хвилі Німи, скромні, прозорі і плавні, які котилися освітлені, поки не загубилися в тіні мовчазних лісів. Я залишив пампу Санта Р., чий будинок, розташований посеред гаїв сейби і під групою пальм, які піднімають своє листя над його дахом, нагадує в місячні ночі шатро східного царя, що звисає з дерев оазису.
Була друга година ночі, коли, перетнувши село П***, я зупинився біля дверей будинку, де жив лікар.
Розділ XVI
Увечері того ж дня лікар пішов від нас, залишивши Марію майже повністю одужалою, прописавши режим, щоб запобігти повторному приєднанню, і пообіцявши часто її відвідувати. Я відчув невимовне полегшення, коли почув, як він запевняв її, що небезпеки немає, і для нього, вдвічі більше, ніж для мене, вона стала вдвічі люблячішою, ніж до цього, тільки тому, що Марії пророкували таке швидке одужання. Я зайшов до її кімнати, щойно лікар і мій батько, який мав супроводжувати його цілу лігу, вирушили в дорогу. Вона якраз закінчувала заплітати волосся, дивлячись на себе в дзеркало, яке моя сестра тримала на подушках. Почервонівши, вона відсунула предмет меблів убік і сказала мені
–Це не заняття для хворої жінки, чи не так? Але я почуваюся досить добре. Сподіваюся, я більше ніколи не змушу вас до такої небезпечної подорожі, як минулої ночі.
У тій поїздці не було ніякої небезпеки, – відповів я.
–Річка, так, річка! Я подумав про це і про багато речей, які можуть статися з тобою через мене.
Подорож за три ліги? Ти називаєш це…?
Та подорож, під час якої ви могли потонути, – сказав лікар, настільки здивований, що ще не встиг натиснути на мене, а вже говорив про це. Вам з ним, коли ви поверталися, довелося чекати дві години, поки річка зійде нанівець.
Лікар на коні – це мул, а його пацієнт – це не те саме, що хороший кінь.
Чоловік, який живе в будиночку біля перевалу, – перебила мене Марія, – коли впізнав твого чорного коня сьогодні вранці, був здивований, що вершник, який стрибнув у річку вчора ввечері, не потонув, коли він кричав йому, що броду немає. О, ні, ні, я не хочу знову хворіти. Хіба лікар не сказав тобі, що я більше не буду хворіти?
Так, – відповів я. – І він пообіцяв, що протягом цих двох тижнів не пропустить жодного дня, щоб не завітати до тебе.
–Тоді тобі не доведеться знову їхати вночі. Що б я робив, якби…
–Ти б багато плакала, чи не так?
– Відповіла я, посміхаючись.
Він подивився на мене кілька секунд, і я додала:
Чи можу я бути впевненим, що помру в будь-який момент, будучи переконаним, що…
–Від чого?
А решту вгадуєш по очах:
–Завжди, завжди!
– додала вона майже потайки, ніби розглядаючи гарне мереживо на подушках.
І я маю сказати тобі дуже сумні речі, – продовжив він після кількох хвилин мовчання, – такі сумні, що вони стали причиною моєї хвороби. Ти був на горі. Мама все про це знає; і я чув, як тато розповідав їй, що моя мати померла від хвороби, назви якої я ніколи не чув; що тобі судилося зробити чудову кар'єру; і що я… Я не знаю, чи те, що я чула, правда – я не заслуговую на те, щоб ти був зі мною таким, яким ти є зараз.
З її заплющених очей на бліді щоки покотилися сльози, які вона поспішила витерти.
Не кажи так, Маріє, не думай так, – сказала я. – Ні, благаю тебе.
–Але я чув, а потім не знав про себе.... А чому тоді?
–Послухайте, благаю вас, я… я… Дозвольте мені наказати, щоб ви більше про це не говорили.
Вона схилила чоло на руку, на яку спиралася, і чию руку я стискав у своїй, коли я почув у сусідній кімнаті шелест одягу Емми, що наближався.
Того вечора під час вечері ми з сестрами сиділи в їдальні і чекали на батьків, які затрималися довше, ніж зазвичай. Нарешті ми почули, як вони розмовляють у вітальні, ніби закінчуючи важливу розмову. Благородна фізіономія мого батька свідчила про те, що він щойно пережив моральну боротьбу, яка засмутила його, – по легкому стисненню кінчиків його губ і по маленькій зморшці між бровами. Моя мати була бліда, але, не докладаючи жодних зусиль, щоб виглядати спокійною, вона сказала мені, сідаючи за стіл:
–Я не забув тобі сказати, що сьогодні вранці до нас приходив Хосе, щоб запросити тебе на полювання, але коли він почув новину, то пообіцяв прийти завтра рано вранці. Ти не знаєш, чи правда, що одна з його дочок виходить заміж?
Він намагатиметься проконсультуватися з тобою щодо свого проекту, – недбало зауважив батько.
Це, мабуть, полювання на ведмедя, – відповів я.
–Ведмедів? Що? Ви полюєте на ведмедів?
–Так, сер, це забавне полювання, ми з ним кілька разів грали в нього.
У моїй країні, – сказав батько, – тебе вважали б варваром або героєм.
–І все ж така гра менш небезпечна, ніж полювання на оленя, яке ведеться щодня і повсюдно; адже перша, замість того, щоб вимагати від мисливців мимоволі падати через верес і водоспади, вимагає лише трохи спритності і влучної стрільби.
Мій батько, на обличчі якого вже не було колишньої похмурості, розповідав про те, як на Ямайці полювали на оленів, і про те, як його родичі любили це заняття, а Соломон вирізнявся серед них завзятістю, вправністю та ентузіазмом, про якого він, сміючись, розповідав нам кілька анекдотів.