Марія (Український)
Шрифт:
Розділ XIII
Сторінки Шатобріана поступово розфарбовували уяву Марії. Така християнка і сповнена віри, вона раділа, коли знаходила красу, яку передбачала в католицькому богослужінні. Її душа брала з палітри, яку я їй запропонував, найцінніші фарби, щоб прикрасити все; а поетичний вогонь, дар Небес, що викликає захоплення у чоловіків, які ним володіють, і божественний вплив на жінок, які відкривають його всупереч собі, надав її обличчю чарівності, досі невідомої мені в людських обличчях. Думки поета, прийняті в душі цієї жінки, такої спокусливої серед своєї невинності, повернулися до мене, як відлуння далекої і знайомої гармонії, що хвилює
Одного вечора, вечора, подібного до вечорів моєї країни, прикрашеного хмарами фіолетового і блідо-золотого кольору, прекрасного, як Марія, прекрасного і швидкоплинного, як він був для мене, вона, моя сестра і я, сиділи на широкому камені схилу, звідки ми могли бачити, як праворуч у глибокій долині котяться галасливі потоки річки, і з величною і мовчазною долиною біля наших ніг я читав епізод про Аталу, і вони вдвох, чудові у своїй нерухомості і покинутості, чули з моїх вуст усю ту меланхолію, яку поет зібрав, щоб "змусити світ плакати". Моя сестра, поклавши праву руку на одне з моїх плечей, її голова майже з'єдналася з моєю, стежила очима за рядками, які я читав. Марія, стоячи навколішки, не відривала своїх вологих очей від мого обличчя.
Сонце вже зайшло, коли я читав останні сторінки поеми зміненим голосом. Бліда голова Емми лежала на моєму плечі. Марія затулила обличчя обома руками. Після того, як я прочитав прощальне прощання Чактаса над могилою коханої, прощання, яке так часто виривало ридання з моїх грудей: "Спи спокійно на чужині, юний негіднику! У нагороду за твою любов, твоє вигнання і твою смерть, ти покинута навіть самим Чактасом!" Марія, переставши чути мій голос, відкрила обличчя, і густі сльози покотилися по її обличчю. Вона була прекрасна, як творіння поета, і я кохав її тією любов'ю, яку він собі уявляв. Ми повільно і мовчки йшли до будинку, і моя душа і душа Марії були не тільки зворушені прочитаним, їх переповнювало передчуття.
Розділ XIV
Через три дні, спускаючись одного вечора з гори, мені здалося, що на обличчях слуг, яких я зустрічав у внутрішніх коридорах, з'явилося якесь пожвавлення. Сестра сказала мені, що у Марії стався нервовий напад, і, додавши, що вона все ще непритомна, намагалася якомога більше заспокоїти мою болісну тривогу.
Забувши про всяку обережність, я увійшов до спальні, де була Марія, і, опановуючи шаленство, яке змусило б мене притиснути її до серця, щоб повернути до життя, я в розгубленості підійшов до її ліжка. У ногах ліжка сидів мій батько: він зупинив на мені один зі своїх пильних поглядів, а потім перевів його на Марію, ніби хотів мені докоряти, показуючи на неї. Моя мати була там; але вона не підняла очей, щоб шукати мене, бо, знаючи мою любов, вона жаліла мене, як добра мати жаліє свою дитину, як добра мати жаліє свою власну дитину в жінці, яку любить її дитина.
Я стояв нерухомо, дивлячись на неї, не наважуючись з'ясувати, що з нею. Вона ніби спала: її обличчя, вкрите смертельною блідістю, було наполовину приховане розпатланим волоссям, в якому були зім'яті квіти, які я подарував їй вранці; зморщене чоло свідчило про нестерпне страждання, а на скронях виступив легкий піт; із заплющених очей намагалися витекти сльози, які блищали на віях вій.
Батько, розуміючи всі мої страждання, підвівся, щоб піти, але перед тим, як піти, підійшов до ліжка і, помацавши пульс Марії, сказав:
–Усе скінчено. Бідолашна дитина! Це те саме зло, від якого страждала її мати.
Груди Марії повільно здіймалися, немов у риданні, і, повернувшись до свого природного стану, вона видихнула лише зітхання. Батько пішов, я став у головах ліжка і, забувши про матір та Емму, які мовчали, взяв одну з рук Марії з подушки і омив її потоком своїх сліз, які до цього часу стримував. Вона вимірювала все моє нещастя: це була та сама хвороба, що й у її матері, яка померла дуже молодою, вражена невиліковною епілепсією. Ця думка заволоділа всією моєю істотою, щоб зламати її.
Я відчув якийсь рух у цій інертній руці, до якої мій подих не міг повернути тепло. Марія вже починала дихати вільніше, а її губи, здавалося, з усіх сил намагалися вимовити слово. Вона рухала головою з боку в бік, ніби намагаючись скинути з себе непосильний тягар. Після хвилинного перепочинку вона заїкалася, вимовляючи нерозбірливі слова, але нарешті серед них чітко прозвучало моє ім'я. Я подивився на неї і побачив, що вона стоїть. Я стояв, не зводячи з неї погляду, можливо, я занадто міцно стиснув її руки, можливо, мої губи кликали її. Вона повільно розплющила очі, наче поранена інтенсивним світлом, і втупилася в мене, намагаючись впізнати мене. Напівсидячи, вона запитала: "Що сталося?" – відводячи мене вбік; "Що зі мною сталося?" – продовжувала вона, звертаючись до моєї мами. Ми спробували заспокоїти її, і з акцентом, в якому було щось від докору, чого я тоді не могла собі пояснити, вона додала: "Розумієш, я злякалася.
Після доступу їй було дуже боляче і вона була глибоко засмучена. Я повернувся ввечері, щоб побачити її, коли це дозволяв етикет, встановлений моїм батьком у таких випадках. Коли я прощався з нею, вона на мить затримала мою руку і сказала: "До завтра", – і наголосила на останньому слові, як робила це щоразу, коли наша розмова переривалася ввечері, з нетерпінням чекаючи наступного дня, щоб ми могли її завершити.
Розділ XV
Коли я вийшов у коридор, що вів до моєї кімнати, рвучкий вітер гойдав верби на подвір'ї, а коли я наблизився до саду, то почув, як він розриває апельсинові гаї, з яких випурхують перелякані птахи. Слабкі спалахи блискавки, немов миттєве віддзеркалення пряжки, пораненої відблиском пожежі, здавалося, хотіли освітити похмуре дно долини.
Притулившись до однієї з колон у коридорі, не відчуваючи, як дощ б'є в скроні, я думала про хворобу Марії, про яку батько говорив такі страшні слова; мої очі хотіли знову бачити її, як у ті тихі й безтурботні ночі, які, можливо, більше ніколи не настануть!
Не знаю, скільки часу минуло, коли щось схоже на вібруюче крило птаха торкнулося мого чола. Я подивився в бік найближчого лісу, щоб простежити за ним: це був чорний птах.
У кімнаті було холодно, троянди біля вікна тремтіли, ніби боялися, що їх залишать на поталу буйному вітру, у вазі стояли вже зів'ялі лілії, які Марія поставила туди вранці. У цей час порив вітру раптово задув лампадку, а гуркіт грому ще довго було чути, наче гуркіт велетенської колісниці, що падала зі скелястих гірських вершин.
Посеред цієї ридаючої природи в моїй душі панував сумний спокій.
Годинник у вітальні щойно пробив дванадцяту. Я почув кроки біля своїх дверей, а потім голос батька, який кликав мене. "Вставай, – сказав він, як тільки я відповів, – Марія все ще нездужає.
Доступ повторився. Через чверть години я був готовий до від'їзду. Мій батько давав мені останні вказівки щодо симптомів хвороби, а маленький чорний Хуан Анхель заспокоював мого нетерплячого і переляканого коня. Я скочив на коня, його підковані копита застукотіли по бруківці, і за мить я вже мчав униз, до рівнинної частини долини, шукаючи дорогу у світлі яскравих спалахів блискавок. Я їхав на пошуки доктора Мейна, який тоді проводив сезон у селі за три ліги від нашої ферми.