Імена твої, Україно
Шрифт:
аписати цю книгу мене підштовхнула крайня
потреба: я мав змогу надивитися, як мордуються
сучасні школярики, відшукуючи знакові імена
нашої кревної історії. А вже при підготовці книги
довелося стикнутися з неймовірними курйозами,
гіркими, смішними й парадоксальними фактами.
По приклади не треба за версту ходити. Наберіть
на будь-якій пошуковій системі в Інтернеті
ключові слова «нобелівський лауреат
» – і ви отримаєте сотні повідомлень у відповідь:
французький фізик, що народився у Польщі.
Начебто все правда, крім манюсінької деталі.
Георгій Харпак (таке справжнє його ім’я та прізвище)
народися в Дубровиці на Рівненщині, його
батько мав тут цегельний завод і з того будівельного
матеріалу зведено чимало домівок на всьому
волинсько-рівненському Поліссі. Родинний дім
їхній тільки нещодавно, на жаль, знесли. Або розгортаємо
будь-яку енциклопедію чи знову ж таки
вдаємося до пошуку в Інтернеті на слова «Михайло
Остроградський» і тут же читаємо: «Выдающийся
русский физик». А той «выдающийся русский» публічно,
у широкому колі казав: «У москалів не хочу
й помирати», і таки вгадав власну смерть, помер та
похований на Україні (не кажучи вже, що перші
знакові праці Михайла Васильовича писані взагалі
не російською чи навіть українською, а французькою
мовою). Читаємо спогади свідків та учасників
німецького загону в битві при Хотині 1621 року й
неждано-негадано дізнаємося: вирішальний бій,
що зупинив наступ мусульманського світу на християнський,
європейський, виграли не українські
війська Сагайдачного чи польські вояки, а німецький
корпус. У турецьких описах розгрому Росії
88
(власне – Московії) під Конотопом, розгрому, якого
не знала ця держава за всю історію до того часу,
з’ясовується, що найбільшим був вклад кримськотатарських
союзників, про визначальну роль українського
війська Виговського взагалі інколи можна
не згадувати, наче й не в Україні те діялося…
У віденській лабораторії знаного вченого й
винахідника, професора Івана Пулюя стажувався
німецький фізик Конрад Рентґен. Професор
щиросердно знайомив усіх колег з власним винаходом,
демонстрував знімки, зроблені за допомогою
Х-променів, опублікував статті раніше
за Рентґена, в тому числі знімок Х-променями
людського скелета. Однак Нобелівська премія за
винахід дісталася німецькому вченому. Альберт
Ейнштейн з цього приводу зі властивою прямотою
писав знайомому і сусідові
Пулюю: «Може, те неприємно вам слухати, але
хто стоїть за вами, українцями, яка культура, які
акції? А за Рентгеном – уся Європа».
У різних зарубіжних джерелах Іван Виговський,
Юрій Немирич, інша знакова козацька старшина
постає то польськими, то литовськими феодалами.
Українська ж справа, якій вони до крихти віддали
життя, чомусь відходить на другий план або й зовсім
не згадується. Винуваті ми самі…
У Третяковський галереї в Москві я запитав завідувачку
відділу, чи є в них роботи Йова Кондзелевича.
– Є, – ствердно, без заминки відповіла завідувачка.
– Чому ж вони не виставлені?
– Немає місця. Роботи зберігаються в запасниках.
Настав час виймати нашу історію і духовну спадщину
із «запасників».
Нашого цвіту – по всьому світу… Доля розкидала
український люд неймовірними обширами,
економіку і культуру він розбудовував і далі розбудовує
в сотнях країн. І при цьому не має потреби
9
доводити тезу на кшталт: «Україна – батьківщина
слонів». Немає сенсу робити з вихідців з України
ура-патріотів, які тільки й снять, аби повернутися
на землю прабатьківську. Кумедно вимагати від Георгія
Харпака, щоби він покинув власні ядерні дослідження
на кордоні Франції та Швейцарії і поспішив
притьма відновлювати батьківську цегельню в
Дубровиці. Водночас двадцятиоднорічний Шопен
покинув польську землю назавжди, але ніхто не посміє
відібрати його ім’я у польського народу.
Ми – не ліпші у Бога й не гірші. Але вклад українців
у світову цивілізацію має бути достойно й
об’єктивно оцінений. Спочатку нами самими (передусім!),
а згодом і світовою спільнотою.
Окремо кілька слів про примітки, що їх взято
здебільшого з неопублікованих досі джерел. Впадає
у вічі те, що часто-густо українська історія розглядається
лише як частина то польської, то російської,
то австрійської, то литовської, то ще чиєїсь історії.
Подекуди комусь хотілося б виставити нас, як затятих
антисемітів, починаючи від Богдана Хмельницького.
При цьому навмисне упускається, що ті
чи інші трагічні події відбувалися на соціальному,
майновому грунті, але аж ніяк не на міжетнічному.