Імена твої, Україно
Шрифт:
і 1045 року видає заміж за нього ще таку юну
доньку Єлизавету. Гарольд Сігурдсон з дружиною
повертається в рідну Норвегію тепер зовсім в іншому
статусі і стає співправителем, а небавом і одноосібним
конунгом своєї держави. Та меч його не знає спочину,
й далі він воює таку неблизьку Англію, здобуває
не одну перемогу, його навіть вже проголошують англійським
королем, та 25 вересня 1066 року вступає в
останню, трагічну для себе, битву і гине.
…Олаф
розм’якшувало його душу, материна доброта невидимими
потоками переходила в нього, але розум,
твердий і настирливий, батьківський розум, противився
кожному слову. Він, Олаф, має продовжити
справу славного конунга Гарольда ІІІ Суворого Правителя,
він має й далі ширити межі Норвегії, в честолюбних
помислах він бачив уже Данію під норвезькою
короною; зрештою, кожен король, що поважає
себе, не має права розлучатися з мечем.
– Мамо, це неможливо. Чоловіки народжуються
для війни, королі – для слави і примноження свого
королівства.
– Сину, – не забирала рук з голови Олафа Єлизавета,
тільки в дотику її долонь син відчув якусь напругу.
– Милий сину, не все вирішує зброя, розум
дужчий за неї.
– Мамо, відколи прийшла сумна звістка про батькову
смерть, я так багато передумав… Поряд Данія,
інші достойні землі… Чим далі збігатиме час, історія
Ярослав Мудрий
1818
перегортатиме свої сторінки, тим складніше ставатиме
утверджувати Норвегію.
– Добра дитино, я стомилася за життя чекати вісток
з полів битовних, – Олаф відчув, як затремтів
материн голос. – Я втратила на війні чоловіка, Норвегія
втратила доблесного короля… Я не хочу втратити
ще й сина, а норвезький народ свого конунга, на
якого покладає стільки надій…
Пережите Єлизаветою напливало знову хвиля за
хвилею на пам’ять. Довгими вечорами, при лякливому
полум’ї свічки, що відкидала метушливі тіні та
тихо потріскувала, хоч від того тихесенького тріску
вона мимоволі щоразу здригалася, Єлизавета не одну
думу передумала про шляхи і доріжки, де зараз її чоловік
і король. А як вже зовсім допікала туга, брала в
руки старий свиток із сагою молодого Гарольда, сагою,
присвяченою саме їй.
Ми зіткнулися з трандами так,
що вони мали чисельну перевагу.
Сталася, звичайно, запекла і жорстока битва,
коли ми стялися одне з одним.
Ще юнак, я навіки втратив свого повелителя,
теж юнака, який поліг у битві.
на Русі, мене не кохає.
Я знаюся на восьми мистецтвах: вмію
кувати вірші, можу мчати на швидкому
коні, часто плаваю, вмію бігати на
легких лижах, метати спис і гребти веслом.
Але дівчина з золотим перснем, яка живе
на Русі, мене не кохає.
Ніхто, ні жінка, ні юнак не стануть
заперечувати, що саме ми
на світанку в південному
місті змахнули мечами,
метнули списи; там є багато
доказів наших подвигів.
Але дівчина з золотим перснем, яка живе
на Русі, мене не кохає.
…Єлизаветі пригадувалися рядки із саги Гарольда,
тільки суть їх з’являлася в пам’яті знову русь
кою мовою, наче в підрядковому перекладі, мовою,
якою вона вже навіть інколи відвикала думати –
як-не-як майже два десятиліття вона вже королева
цієї держави.
– Сину, не меч визначає силу королівства, а добре
чи зле життя твоїх підданих. Ось про що має бути
твоя дума денна і нощна. А на різні держави різним
чином впливають – родичатися можна, до слова.
Негадана думка промайнула в голові Олафа, думка
як спалах – він рвучко підвівся на ноги, він знав
тепер, як здійснити батьківську мрію про Данію – і
вогник завзяття і нетерпіння, впертості та настирливості
заіскрився в його очах.
– Я виконаю твою умову, мамо. Я не візьму у руки
меча без крайньої на те потреби, – метал у голосі
сина, такий властивий в подібні хвилини Гарольдові,
почувся Єлизаветі в Олафових словах. – Але й ти
маєш виконати мою умову.
– Яку, дитино? – щось насторожувало матір,
раптовий острах легенькою колькою озвався у серці.
– Ти маєш вийти заміж за данського короля, –
видихнув син. І знову твердо, з металом:
– Тоді я буду спокійним королем, я матиму час
і можливість подбати про життя підданих.
Єлизавета аж відступила на крок і затулила лице
долонями.
– Гріх тобі казати таке… Жалоба по батькові ледве
минула.
– Умова – за умову, – метал у голосі залишався
таким же дзвінким.
– Сину добрий, мені про монастир думати, а не
про заміжжя…
– Не приймеш умови – і я не прийму… Батька,