Менсфілд-парк

Остин Джейн

Переказуючи це, Едмунд так розхвилювався, що Фанні, яка стежила за ним із мовчазним, проте найніжнішим жалем, ладна була пошкодувати про його відвертість. Минув деякий час, перш ніж він знову зміг заговорити.

— Що ж, Фанні, — мовив він, — це майже все. Я передав тобі саму сутність її слів. Тільки-но я зміг говорити, я сказав їй, що не думав, що в домі, куди прийшов з таким душевним болем, щось змусить мене страждати ще більше, — але кожне її слово завдало мені нестерпної муки. Я сказав, що, хоч під час нашого знайомства і відчував різницю у поглядах, причому стосовно питань досить важливих, проте не міг навіть уявити, що ця різниця така нездоланно велика, як виявилося зараз; що вона зможе так поставитися до жахливого переступу, вчиненого її братом і моєю сестрою (хто з них більше завинив, я визнав за краще не говорити), і так розцінювати цей вчинок, засуджуючи його за все, окрім того, що насправді варте осуду, і розглядати його наслідки лише з однієї точки зору — як сміливіше їх зустріти і подолати, знехтувавши пристойністю і віддавшись розпусті. І насамкінець, — то був справді кінець усьому, — вона

порадила нам бути поблажливими, піти на поступки, потурати гріху в надії на шлюб, якому, думаючи про її брата, як я думаю про нього зараз, слід було б не сприяти, а запобігти! Усе це переконало мене в тому, що досі я її не розумів, і її душа, якою я її бачив, — лише витвір моєї уяви; що вона — не та міс Кроуфорд, яка володіла моїми думками протягом стількох місяців; і що так, певно, для мене краще: мені доведеться менше шкодувати, що я жертвую дружбою, почуттями, надіями, які все одно повинен був втратити. І все ж таки, зізнаюся, якби я міг зберегти в душі колишнє уявлення про неї, то погодився б витерпіти навіть біль розлуки заради того, щоб згадувати її з ніжністю та повагою. Так я й сказав, — подібними словами, але ж, сама розумієш, не так стримано та послідовно, як повторюю тобі. Вона була вражена, надзвичайно вражена… навіть більше, — я бачив, як вона змінилася в лиці, залилася рум'янцем; і мені здається, я бачив, які суперечливі почуття володіли нею, — сильна, хоч і недовга, внутрішня боротьба, непевне бажання погодитися з правдою, почасти й сором; але звичка, звичка взяла своє. Вона б розсміялася, якби могла собі дозволити. І в її голосі справді вчувався сміх, коли вона мовила: «Прекрасне напучування, слово честі! Це, мабуть, частина вашої останньої проповіді? Так ви швидко наставите на розум усіх в Менсфілді і в Торнтон-Лейсі. І наступного разу, коли я почую про вас, ви, певно, будете славетним проповідником великої методистської общини або місіонером у чужих краях». Вона силкувалася говорити недбало, але зовсім не була такою безтурботною, як хотіла вдати. У відповідь я лише сказав, що від усього серця бажаю їй добра і щиро сподіваюся, що скоро вона навчиться судити більш справедливо, і що найдорожчим знанням, яким ми володіємо, — знанням самої себе і власного обов'язку, — вона не завдячуватиме надто жорстокому уроку долі; і з цими словами я вийшов з кімнати. Я зробив кілька кроків, Фанні, і почув, що двері позаду мене відчинилися. «Містере Бертрам», — мовила вона. Я озирнувся. «Містере Бертрам», — мовила вона з посмішкою, але ця посмішка надто не пасувала до розмови, що відбулася; вона була лукавою, живою, наче хотіла мене звабити; принаймні так мені здалося. Я не піддався спокусі, — тієї миті я не міг вчинити інакше, — і пішов. І відтоді… інколи… буває мить, коли я шкодую, що не повернувся. Але я знаю, що я вчинив правильно, і на цьому скінчилося наше знайомство. І яке ж то було знайомство! Як я обманював самого себе! Обманював себе і щодо брата та сестри! Дякую, Фанні, що ти так терпляче мене вислухала. Це було для мене велике полегшення, — і більш не будемо про це говорити.

Фанні так звикла вірити його словам, що кілька хвилин і справді думала, наче розмову завершено. Проте знову почалося те саме, чи щось дуже подібне, і розмові було справді покладено край лише тоді, коли леді Бертрам зовсім прокинулася. А до того вони продовжували говорити лише про міс Кроуфорд, про те, як вона його зачарувала, і якою прекрасною створила її природа, і якою б вона була, якби раніше не зазнала згубного впливу. Фанні, тепер маючи змогу говорити відверто, відчула, що заради справедливості повинна дати йому більш вірне уявлення про натуру міс Кроуфорд, хоча б натякнути, як багато значив для її рішення стан здоров'я його брата. Це було прикре повідомлення. Спочатку все його єство поставало проти такого відкриття. Йому було б аж як приємніше, якби прихильність міс Кроуфорд виявилася безкорисливою; але його самолюбство не могло довго опиратися розуму. Він змушений був визнати, що хвороба Тома дійсно вплинула на неї, і втішав себе лише думкою, що, незважаючи на свої хибні поняття, вона все ж таки була прихильна до нього більше,ніж можна було очікувати, і заради нього часом хоча б намагалася чинити правильно. Фанні була такої ж думки; вони дійшли згоди і в тому, що таке розчарування не минеться ніколи, назавжди закарбується в його душі. Час, звичайно, трохи втамує сердечний біль, але рана надто глибока, щоб загоїтися безслідно; а щодо того, щоб колись зустріти іншу жінку, яка могла б… Та ні, про це не може бути й мови. Дружба Фанні буде для нього єдиною підтримкою.

Розділ сорок восьмий

Нехай інші автори ретельно змальовують гріх та нещастя. Мені ж хочеться якомога скоріше розпрощатися з цими сумними предметами, вселити надію в кожного, хто не має за собою тяжкої провини, і покінчити з усім іншим.

Мені любо думати, що моя славна Фанні у цей час, незважаючи ні на що, була щаслива. Вона була щаслива, попри все, що відчувала — чи то думала, що відчуває, — через нещастя оточуючих. У неї були причини радіти. Вона повернулася до Менсфілд-парку, вона була потрібна, її любили; вона звільнилася від містера Кроуфорда; і коли повернувся сер Томас, він усім своїм поводженням, наскільки був на те здатний у такому пригніченому душевному стані, довів їй, що повністю її схвалює і цінує ще більше, ніж було досі; і, щаслива цим, вона і без цього була б щасливою, оскільки Едмунд більш не обманював себе щодо міс Кроуфорд.

Щоправда, сам Едмунд аж ніяк не почувався щасливим. Він страждав від розчарування й жалю, тужив за минулим і бажав неможливого. Фанні знала, що це так, і це її засмучувало; проте її смуток був так тісно пов'язаний з радістю, так легко міг розвіятись і так узгоджувався

з найдорожчими для неї почуттями, що чи не кожен радо проміняв би на нього найбурхливіші веселощі.

Сер Томас, бідолашний сер Томас, батько, що усвідомлював, якою хибною була його батьківська поведінка, мусив страждати найдовше. Він відчував, що не повинен був погоджуватись на цей шлюб; що недостатньо розумів почуття доньки, щоб почуватися винним за свою згоду; що, так вчинивши, він пожертвував справедливістю заради себелюбних та практичних міркувань.

Для того щоб ці роздуми стали менш болючими, знадобилося багато часу; але час здатний зцілити все, і хоча місіс Рашворт, що завдала батькові таких страждань, навряд чи могла його втішити, іншими своїми дітьми сер Томас утішився більше, ніж очікував. Заміжжя Джулії виявилося не таким безнадійним, як він боявся спочатку. Вона поводилася скромно і бажала, щоб її простили; а містер Йєтс, прагнучи бути прийнятим до родини Бертрамів, був схильний дивитися на тестя з пошаною і беззастережно корився його волі. Він був не вельми солідною людиною, проте лишалася надія, що з часом він стане не таким легковажним і матиме схильність до тихих сімейних радощів; і в будь-якому разі, втішало вже те, що його маєток виявився значно більшим, а борги — меншими, ніж боявся сер Томас, і що він прислухався до порад тестя і бачив у ньому найкращого друга. Втішив батька і Том, до якого помалу поверталося здоров'я, але не поверталася колишня суєтність і себелюбство. Хвороба змінила його на краще. Він пізнав страждання і навчився думати — два надбання, що були незнайомі йому досі; і докори сумління через події на Уїмпол-стрит, до яких він відчував себе причетним через небезпечну близькість, яку спричинив його театр, породили благотворні зміни в його душі; йому було вже двадцять шість років, не бракувало ні розуму, ні добрих друзів — і тому ці щасливі зміни, стаючи все глибшими, врешті-решт зробили його тим, чим він і мав бути — вірним товаришем батька, розважливим і надійним, людиною, яка живе не лише заради власної втіхи.

Це було справжньою розрадою! І саме тоді, коли сер Томас уже міг черпати з цих джерел блага, Едмунд також порадував батька зміною в тому єдиному, чим раніше змушував його страждати, — зміною на краще у своєму душевному стані. Після довгих прогулянок з Фанні в парку, що займали всі літні вечори, виливши свій біль у задушевних розмовах, він нарешті зміг скоритися тому, що сталося, і знову повеселішав.

Такими були обставини й надії, що поступово заспокоїли сера Томаса, стишили відчуття втрати і почасти примирили його з собою; хоч завжди йому болітиме серце за помилки, яких він припустився у вихованні доньок.

Надто пізно він зрозумів, яка це згуба для юної душі, коли до неї ставляться так по-різному, як ставилися до Джулії і Марії в рідному домі, де надмірна поблажливість і лестощі тітоньки постійно суперечили суворості батька.

Тепер він зрозумів, як помилявся, сподіваючись послабити вплив тітоньки Норріс власною протидією; ясно побачив, що лише сприяв злу, привчаючи доньок не виказувати своїх почуттів у його присутності, а тому не мав вірного уявлення про їх натуру — і змушував їх чекати поблажок від тієї, що завоювала їхню прихильність лише своєю сліпою любов'ю та надмірними похвалами.

Він жорстоко помилявся; але згодом почав розуміти, що не ця помилка у вихованні доньок була найтяжчою. Чогось бракувало у них самих, інакше прикрі наслідки з часом минули б. Він боявся, що бракувало їм твердих переконань, діяльного благородства душі; ніколи їх не вчили поступатися своїми схильностями та бажаннями заради єдино важливого почуття — почуття обов'язку. Вони отримали теоретичне поняття про релігію, проте від них ніколи не вимагали застосовувати його в повсякденному житті. Вони прагнули заслужити схвалення за свою елегантність та зовнішній полиск, але ці похвали не навчали їх доброму, не виховували юної душі. Батько хотів, щоб вони виправдали його сподівання, але дбав про їхній розум і манери, а не про характер; і, мабуть, ніхто не казав їм про необхідність покори й самозречення.

Він гірко спокутував свою помилку, яку тепер уже неможливо було виправити. Йому було боляче розуміти, що, витративши стільки коштів і зусиль на дбайливе та дороге виховання доньок, він не дав їм поняття про найважливіші обов'язки, не пізнав їхнього характеру та вдачі.

Здатність Марії до сильних почуттів і рішучих вчинків стала йому відомою тільки тоді, коли призвела до таких жахливих наслідків. Її так і не умовили розлучитися з містером Кроуфордом. Вона сподівалася вийти за нього заміж і не покидала його доти, поки не переконалася, що ці надії марні; а розчарування й тривоги зробили її такою дратівливою, почуття її стало таким близьким до ненависті, що вони деякий час були справжньою карою одне для одного і врешті-решт розлучилися за обопільною згодою.

Місіс Рашворт лишалася з коханцем, поки не дочекалася від нього докорів за те, що згубила його щастя з Фанні; і, покинувши його, вона втішалася лише тим, що таки справді їх розлучила. Що може зрівнятися з муками такої душі в подібному становищі?

Містер Рашворт легко отримав розлучення; і так розпався союз, укладений за тих обставин, що не дозволяли сподіватися кращої розв'язки. Місіс Рашворт зневажала чоловіка і любила іншого, а він чудово про це знав. Образи недолугого розуму і розчарування егоїстичної пристрасті навряд чи є вартими співчуття. Він дістав покарання за свою поведінку; а його дружину за тяжчий гріх було і покарано тяжче. Він, звільнений від шлюбних уз, міг лишатися скривдженим та нещасним лише доти, доки яка-не-будь інша гарненька дівчина знову не потягне його під вінець; і тоді він вирушить у нову і, будемо сподіватися, щасливішу шлюбну подорож, і якщо навіть знову пошиється в дурні, то хоча б радо та весело; вона ж мусить незрівнянно тяжче каратися на самоті, усіма покинута й засуджена, не маючи жодної надії на нову весну.