Менсфілд-парк
Шрифт:
Де вона знайде притулок — це було предметом сумних та серйозних розмов. Місіс Норріс, чия прихильність до племінниці після всього, що та накоїла, здавалося, стала ще більшою, хотіла повернути її до батьківського дому, до турботи й уваги рідних. Сер Томас не хотів про таке навіть чути, і місіс Норріс ще більше розлютилася на Фанні, вважаючи, що цьому виною її присутність. Тітонька Норріс приписувала відмову сера Томаса цій причині, хоча сер Томас урочисто запевнив її, що навіть якби в його домі не жила ця юна дівчина чи будь-хто інший з його молодих родичів або родичок, кому може зашкодити товариство і репутація місіс Рашворт, він все одно ніколи б не став ображати сусідів, претендуючи на їхню увагу до своєї доньки. Як доньку — і, він сподівається, доньку, що спокутує свій гріх, — йому слід захищати її, підтримувати і допомагати їй виправитись, наскільки це можливо у такому становищі; проте далі цього він не
Скінчилося тим, що місіс Норріс вирішила покинути Менсфілд і присвятити себе своїй нещасній Марії; і коли вони оселилися в будинку, придбаному для них у чужій країні, самотні й відірвані від будь-якого товариства, при тому, що одна не плекала до іншої прихильності, а тій бракувало здорового глузду, легко повірити, що власна вдача була для обох найтяжчою карою.
Від'їзд місіс Норріс надзвичайно полегшив життя сера Томаса. Він був невисокої думки про неї ще відтоді, як повернувся з Антигуа; і при щоденному спілкуванні вона і своїми діями, й розмовами викликала в нього все менше поваги, а він дедалі глибше переконувався, що час не пішов їй на користь, а може, й він сам колись переоцінив її розум, якщо бозна-чого терпів її звички. Тепер він вважав її за зло, якого уникнути неможливо, тим гірше, що йому, здавалося, не буде кінця ніколи; вона стала ніби частиною його самого, яку доведеться терпіти довіку. Тому позбавитись її було справжнім щастям, і якби вона не лишила по собі гірких спогадів, йому загрожувала небезпека схвалити саме зло, яке спричинилося до такого блага.
У Менсфілді за нею ніхто не тужив. Вона не зуміла завоювати навіть прихильності тих, кого любила найдужче; а відтоді як місіс Рашворт покинула чоловіка, вона весь час була така роздратована, що невпинно дошкуляла іншим. Навіть Фанні не зронила й сльозинки за місіс Норріс, коли вона поїхала назавжди.
Джулії пощастило відбутися легше, ніж Марії, завдяки іншій вдачі та деяким обставинам, а передусім — через те, що ця сама тітонька менше її любила, менше їй лестила і не так її зіпсувала. Вона завжди лишалася в тіні Марії і сама звикла думати, що і красою, й талантами поступається старшій сестрі. Вона мала щасливішу вдачу і, здатна до сильних почуттів, краще вміла володіти собою; до того ж у ній не виховали такої згубної гордині. Вона легше змирилася з розчаруванням у Генрі Кроуфорді і змогла викинути його з голови досить скоро після того, як минув перший біль поразки; і коли в Лондоні знайомство поновилося і Кроуфорд знову став учащати до Рашвортів, їй вистачило глузду, щоб триматися від нього подалі; вона поїхала до інших родичів, щоб уберегти себе від нового захоплення Кроуфорд ом. Саме тому вона переселилася до своїх кузин. Містер Йєтс був тут ні до чого. Вона поблажливо приймала його залицяння, проте навряд чи була схильна відповісти йому взаємністю; і якби її сестра не вчинила такого неподобства і її саму через це не обійняв жах перед батьком і домом, — адже їй спало на думку, що тепер і до неї поставляться з більшою строгістю, і хотілося будь-що уникнути таких близьких і страхітливих наслідків, — старання містера Йєтса, можливо, ніколи б не увінчалися успіхом. Втекти з ним її змусило не що інше, як себелюбні страхи. Нерозважливість Джулії була викликана провиною Марії.
Генрі Кроуфорд, розбещений ранньою незалежністю і поганим прикладом удома, надто довго потурав примхам свого безсердечного марнославства. Одного разу, несподівано й незаслужено, воно відкрило йому шлях до щастя. Якби він міг вдовольнитися перемогою над почуттями однієї прекрасної жінки, якби міг втішити своє самолюбство вже тим, що подолав неприязнь, завоював повагу та прихильність Фанні Прайс, — на нього, без сумніву, чекали б успіх і блаженство. Його пристрасть уже дещо зробила. Заволодівши ним, вона не залишила байдужою і Фанні. Якби він був вартий більшого, то більшого й досяг би, особливо після одруження Мері з Едмундом, коли Фанні, свідомо намагаючись побороти своє перше почуття, стала б частіше шукати його товариства. Фанні радо винагородила б його за стійкість почуттів — і цієї винагороди він мав удостоїтись, мабуть, невдовзі після одруження Едмунда на Мері. Якби він вчинив так, як збирався і як, за його розумінням, слід було вчинити, — якби, повернувшись з Портсмута, одразу ж поїхав до Еврінгему, — цей вчинок міг би визначити його щасливу долю. Але його вмовили залишитися до прийому в місіс Фрезер; йому лестило, що його присутність є такою бажаною, і до того ж там він мав зустріти місіс Рашворт. Це збудило і його цікавість, і марнославство; і спокуса була надто сильною для душі, що не звикла жертвувати
У такому настрої він почав атаку — і завдяки грайливій настирливості скоро відновив те, що можна назвати близькими стосунками. Це був просто легкий флірт, але він подолав стриманість, яка, хоч і породжена гнівом, могла б уберегти обох; він збудив у ній сильніші почуття, ніж очікував. Вона любила його і не стала опиратися домаганням, що їй так лестили. Він втрапив у пастку власного марнославства і не мав навіть того виправдання, буцімто його засліпила пристрасть, оскільки душею все одно линув до її кузини.
Тепер йому найдужче хотілося одного — щоб Фанні та родина Бертрамів не дізналися про його любовні пригоди. Тримати все в таємниці було важливо не лише для репутації місіс Рашворт, але й для його власної. Повернувшись з Річмонда, він радий був би не бачити місіс Рашворт ніколи в житті. Все, що сталося далі, було наслідком її необачності; і врешті-решт він утік з нею, бо не мав іншого виходу, але навіть цієї миті шкодував, що втрачає Фанні, і шкодував ще більше тоді, коли скандал навколо цієї історії вщух і в перші ж кілька місяців разюча відмінність між кузинами змусила його ще вище оцінити її ніжну вдачу, чистоту її душі і благородство понять.
Покарання, публічне покарання ганьбою, справедливо торкається й чоловіка, проте, як ми знаємо, не завжди примушує дотримуватися моральних норм, установлених у суспільстві. У цьому світі кара не настільки відповідає злочину, як хотілося б; але, не сміючи сподіватися на більш справедливий вирок в іншому світі, ми можемо припустити, що розумний чоловік, яким був Генрі Кроуфорд, не скоро позбавився розпуки й жалю; і розпука часом оберталася докорами сумління, а жаль переходив у гірку спокуту, що він отак віддячив за гостинність, зруйнував мир та спокій сім'ї, пожертвував своїм кращим, найціннішим і найдорожчим знайомством і втратив ту, до кого плекав і щиру повагу, і ніжну пристрасть.
Після того, що сталося, що роз'єднало й віддалило сім'ї Бертрамів і Грантів, лишатися в такому близькому сусідстві було б вельми прикро; але відсутність останніх, що кілька місяців зумисне зволікали зі своїм поверненням, на щастя, завершилася необхідністю чи то, принаймні, можливістю назавжди покинути ці місця. Доктор Грант, завдяки підтримці, на яку вже перестав сподіватися, здобув місце каноніка у Вестмінстері, що дало йому змогу покинути Менсфілд, оселитися в Лондоні й отримати більший прибуток, необхідний для задоволення потреб, викликаних таким становищем; і це якнайкраще влаштовувало і тих, хто поїхав, і тих, хто лишився.
Місіс Грант, народжена дарувати і отримувати любов, мабуть, шкодувала, що мусить розлучитися з місциною і людьми, до яких уже звикла; проте її легка вдача допоможе їй почуватися щасливою будь-де і в якому завгодно товаристві; до того ж вона знову могла запросити до себе Мері; а Мері за останні півроку вже досхочу натішилася і дружбою, і своїм марнославством, і любов'ю, зазнала досить багато розчарувань, щоб нарешті скучити за ласкавою добротою сестри, її спокійним і розважливим поводженням. Вони оселилися разом; і коли доктор Грант помер від апоплексичного удару, що стався з ним після трьох поспіль обідів, заданих на честь його посвячення в сан протягом одного тижня, — вони не розлучилися; Мері твердо вирішила більш ніколи не звертати уваги на молодшого з братів, проте з-поміж спритних шукачів її руки та розбещених прямих спадкоємців, зачарованих її красою та двадцятьма тисячами фунтів, вона довго не знаходила жодного, хто міг би задовольнити її витончені в Менсфілді смаки, чий характер і манери дозволили б їй сподіватися на сімейне щастя, яке вона там навчилася цінувати, чи змусили її забути Едмунда Бертрама.
Едмундові тут пощастило незрівнянно більше. Йому не потрібно було чекати когось, хто зможе стати для нього новим кумиром. Тільки-но він перестав сумувати за Мері і доводити Фанні, що ніколи більше не зустріне такої дівчини, йому спало на думку, чи не може бути, що дівчина зовсім іншої вдачі підійде йому навіть краще, і чи не стає Фанні, з її чарівною усмішкою, з усіма її милими звичками, ще дорожчою для нього і більш йому потрібною, ніж була міс Кроуфорд; і чи не вдасться її переконати, що її сестринської ніжності може бути цілком досить для зародження подружньої любові.