Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

Жадан Сергій

* * *

Сухі монастирі порожніх гніздБули як зорі, скинуті із неба.Тривав великий журавлиний піст —І наставала радості потреба.Ти міг лиш чути – бачити не міг:Монахи з протрухлявілих шпаківеньМолились, щоби випав перший снігУ ніч, коли озветься сьомий півень.2002

* * *

Клинопис на корі – і прожилки, і жили —Неначе сіра сіль, облизана на скін.Живих кленових риб червоне й срібно-біле —Невловне і летке. І сонце – навздогін.Я

вся на їх губах, неросяна краплина, —Тоненька мимохіть, прозора крадькома.Відчалюють човни, як сказано в хвилинах.Їм дихає в сліди зіщулена пітьма.2002

* * *

Прозорі речі простору прозрінь,Де тіні тінь наскрізь проймає воду.Мов камінь – янь. І наче іній – інь.Я геть інакше вистраждав свободу,Ніж решта тих, що у мені, що я.Хоч кожне «я» запитує про Бога.Не блискавка, а річки течія.Не істина, а імені дорога.2002

* * *

Діаманти суцвіть у короні князівни броду.Я вдихаю повітря – навіть кроки проміння повні.Ти триваєш, як бог, твориш землю і твориш водуУ долонях, з яких я спиваю суничні повені.У небесних озерах стрибають між хмар зайчата,Полохливі й нестримні в царствах, де все можливо.Я між ними – одна із сущих, і я крилата.І безмежна, як світ. І безмежно жива – як диво.2002

* * *

Складало крила дерево у сніг —А я тобі не вірила до ранку.І поцілунки нас збивали з ніг,Лишаючись слідами біля ґанку.Тихесенько заходило у дімПовітря – й ворушилося під ліжком.І усміхалась оком золотимМаленька чорна стронцієва кішка.Тремтіли тіні, ніби наші – ті —Залежали від дотику до тіла.І золотіли інші – золоті —Яким зима довищенту зотліла.2002

* * *

Архангели, що випадають з крил, —То перша спроба перепрочитанняПростоволосих вершників з могил,Яким межа відкрилася остання.В снігах лежать скрижальні письмена,А на снігах – сліди від ніг і палиць.І легко забувається війна,Хоч чорні круки ще недоблукались,Йдучи за сонцем і супроти зір,Жируючи за табуном на паші,Німіє звір, бо розуміє звір,Що кожна кров впаде у душі наші.Вогнями в ніч вгризаються міста.Спустошені прибулими знізвідки.Їх кінцесвітні спрага й наготаЄ одкровенням про пришестя Свідка.2002

* * *

У землю увійди – і так собі заплач,Як плакав немовлям, коли не стало лона.Хай котиться душа, немов ґумовий м’яч.Трава збагне печаль – і зробиться солона,Заплутає сліди земних твоїх ходіньВкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь.Тавро вросте в чоло – густе, як світлотінь.А ти усім прости – і ухопись рукамиЗа ниточку тонку, за теплий промінець,Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті.Я знаю майже все про темний твій кінець.У нас одна ціна за сяйво благодаті.2002

* * *

Я спіткаю тебе не при камені – на траві.Хай роса

аж до ранку медами між нами міситься.Вісті й істини дві у вужа живуть в голові,Нас же двоє несмерклих із темного боку місяця.Я спіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг.То покутна ціна утеклого з небосхилу.Ми надкусимо хліб і зап’ємо вином. Ти з тихХто дає імена речам – і втрачає силу.2002

* * *

Мені з передсвіту дано і наречено див.Ходила водою – і в лід замовлянням вертала.Ти ж бачив лиш жінку – і довго за мною блудив,Щоб я із непам’яті пам’ять тобі відшептала.……………………………………………………І вибрав не царства без ліку, а жменю піску:У чистому полі мати коня і вітер.……………………………………………………І скресла дорога – і перемінилась в ріку.……………………………………………………А смерть – це коли вилити душу з відер.2002

* * *

Очі воском печуть свічі:Ми у хату прийшли з морозу.Колядою тремтить вночіДовга вервечка верболозу.І стоїть на столі кутя —Знаком радості цього дому.І рождається в світ Дитя,Щоби нас іскупити в ньому.2002

* * *

Умащена туманами, твоя,Вже за межею, ще перед порогом,Із теплих рук випорскую – змія,Без одягу, без страху, без нічого.Напийся мною. В цих заплавах птицьРоками сподіваються на зливу.Лежу – можливо, надто горілиць —Приборкано, смиренно і щасливо.І котить жовте сонце скарабей,В зеніті зупиняючись неначе.І ти цілуєш із моїх грудейЖиву солону сокровенність значень.2002

* * *

Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити,Спосіб сукати нитку з твердої вовни.(В Ноя, в його ковчегах, – бездонні квіти,Ними високе небо у горах повне.)Рівно і просто: притча доточить притчу.(Праперевізник сушить веселі весла.)Човник снує по кроснах. Я тчу – і витчуРадість, якою знову стаю воскресла.2002

* * *

Світ розгойдує осінь – і скоро вона впадеІ утвердиться в праві на клаптик живої тверді.Простір стиглого світла. Метафора саду, деНавіть вигаслі крони не мають ознаки смерті.Повертання в початок, в начало усіх начал —Вічний маятник листя, його кожнорічна злива.Розпромінена тиша, глибока, немов печаль,З надр якої росту, як дерево, – всещаслива.2002

* * *

Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі,Полювання на риб з плавниками сухими, як скло.Камертон неплачу ще належить речам і предтечі.Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло?Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати.Закурганіла кров у підводних чумацьких степах.Ми з тобою тривали – і нам не хотілося спати:Боронився від сну за пітьмою захований птах.Позбувались страху. Залишалися – рана на рані.В Божий день називання імен і приблуд, і царів,Будуть явлені нам імена – золоті і останні,Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів…2002