Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

Жадан Сергій

* * *

Мовчу – заради тебе. Ти апостолМого минання в сутіні крихкій.Велика віра потребує постуЗаради воскресіння. Голос твійПриходить в мене з іменем Господнім,Що над зникомим вічне вознесе.Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,Що лиш мовчання означає все.2002

* * *

Стоїмо у саду. Золоте нетутешнєНадто теплого дня загусає в дими.Догорає припізнене листя черешні,І припізненим сяйвом палаємо ми.Та полює на нас укоріненість в тверді.Павутина лежить, як на серце сильце.На твоєму лиці – колір запаху смерті.І

бракує душі не повірити в це.2002

* * *

Осмислюю тебе на приступці трамваю,Бо коні наших зір розсипались в пітьму.На все, чому ти є, я тихо зачекаю.А потім – назавжди, навіки – всеприйму.Є ритм серцебиття і ритм каменування,Недавність одкровень, несталість заборон.Я – сенс твоїх знамень, бо я тобі остання,Цілюща, як вода, невпіймана, як сон.2002

* * *

Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцімНічийної мудрості брості хмільного тепла.Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці,Відбита, як місячний промінь від битого скла.Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить,Тривання далекого крику чи зойку в імлі.Розкажеш мені про освенцім – і станеш ледачим,Як кожен месія, який опинився в землі.2002

* * *

Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.Я пригадую нас голубами – і це не мине.Ми не мали нічого у світі – ні часу, ні дому.Наставали сонця – і минали, як наші сліди.Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.2002

* * *

Мандрівки мої далекі.Пороги мої високі.Поради мої порожні.Обличчя мої сумні.Дощенту цвітуть лелеки.У стеблах вирують соки.Зачумлені подорожніЗаплакані по мені.Мовчатиму надто довго.Світитиму надто чисто.Молитви – як гуси сірі,Від обрію до ножа.На лезі – дещиця Бога,І навіть дещиця міста,І навіть дещиця віри,Неначе суха іржа.2002

* * *

Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата.У цьому повітрі, у духові воску і хмелю,Чорніє стежина, хитається холодом хата,В якій я тебе нагодую і постіль постелю.Ти звіром не став, бо висмоктував соки з пожежі,Націджував згарища в ночі, серця і горнятка.Ти – простір пратворення. В тобі здригаються межі,Коли ти ідеш іменами від зла до початку.2002

* * *

Люблю тебе тут. Такого, як є. Такого.Такого далекого, рідний, чи як тебе ще?Ми мовчки і кожен по-своєму віримо з БогомВ нічні голоси, і в пророцтва, і в смерть під дощем.Це правда про нас. Бо неправди про нас – мов ями.З мовчання в мовчання ламаю словам хребти.Між нами – подоба смерті, подоба брами.Люблю тебе – тут. За це мені – там – прости.2002

Олег Коцарев

Жовтий тхір

Олег Коцарев народився 1981 року в Харкові. Поет, прозаїк, критик, журналіст. Мешкає в Києві та Харкові. Автор поетичних книжок «Коротке і довге» («Смолоскип», 2003), «ЦІЛОДОБОВО!» («Факт», 2007, у співавторстві з Б.-О. Горобчуком та П. Коробчуком), «Мій перший ніж» («Факт», 2009), «Збіг обставин під Яготином» («АРГО-Риск», 2009, з перекладами на російську) та книги оповідань «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого» («Смолоскип», 2009).

Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», імені Валер’яна Підмогильного та премії часопису «Кур’єр Кривбасу». Стипендіат програми Homines Urbani на Віллі Деціуша в Кракові.

Жовтий

тхір

Які ж недоречні бувають назви!Наприклад, станція метро «Майдан Незалежності»Нагадує противний старий міліцейський відділок,Площа Вагнера —Проста, ніби монета, і констатуюча,Однойменне метро трохи краще, але надто світле,На проспекті Тичини – сам лише пізній Тичина,На провулку АптекарськомуНе лишилось аптеки жодної,А на Королеви ЯдвігиНіч розсипає червоні коралі дворівІ знекольорені довгих дерев смарагди…Хвилі нічніБлукають серцями й пустими кімнатами.«Тільки б не самотність», —Задихається стеля,«Самотність, труд, мовчання», —Говорить шибка,Й лише жовтий тхір іграшковийСміється нестримноІ плеще в долоні від радості,ВмостившисьБіля вікна,Ніби біля вікна автобуса,Дивлячись,Як надихається свіжість ночіІ розганяєтьсяВулиця під назвоюВулиця Кохання,Ех, яке ж фантастичнеКоханняЙ фантастичнийЖовтий тхір.

Нефи теплих долонь

Автомобілів заповнена вулицяРухалася повільно,Як ланцюг старого годинника,Амброзія на узбіччіГойдалася тихо,Із-за гори, з-за грудастих хмарВиривалися сліпучі промені,Й у повітрі починали метушитися комахи ноосфери —Спалені книги, одцвілі розмови,Мелодії приспані,А назустріч заторуПорожньою смугою викличноНісся фіолетовий кабріолет(кабріолетовий фіолет)Зовсім без водія,Й лише на сидінні задньомуЖінкаСилою свого поглядуКрутила кермо,Натискала педаліІ все таке,А під теплими нефами її долонь,Поверх візерунків шкіриБуло нанесено й мої відбитки пальців,НібиПалімпсести.

Гробки

Ти не повіриш, як біжить,Із русла вирвавшись, вода,Вкриває острови, мостиІ випиває день до дна.І риби згризли вати сон,Вже, як птахи, в дерев гілках.В гілках, заритих по коліноВ воду, радість, ріст і жах.Примружить сонце кольориЙ завмерлий цвинтаря кашкет,Де твої букви на хрестах,Незграбних і чужих іще.Архітектура цих гробків —Бездонний річковий експрес,Оглушливо шепоче так:«Щоб ти втонув, згорів, воскрес!»Горять луки, пухкі гілкиСтискають м’яко горла пульс.Це рід. У паводок очейЙого я злякано дивлюсь:Йому потрібен я – не я,А нова гілка, й хруст, не рух.Я втік. Я встиг. І здивувавсяВ небі чорногуз чи крук.

Порт Поділ

Так спокійно сідають на плечіКольори припортових небес.Дощ потреться об руку, і вечірПозіхне, в світла плямах увесь.У кварталах, квадратах, трамваяхКожна вивіска – ніби браслет.Я по сходах з гори поспішаю,Ти ідеш між вогнів по шосе.Так осінньо скрутилось барокоВ зелень бань і наличники хмар,Замість слів – лиш калюжі, і збокуВ мокре небо відходить базар.Значить, мовчки слова відчувайте,Як летять повз майдани думки,