Переквітує квітень,Перешумить весна,І буде тихе літо,Глибінь ясна.В глибінь загляне осінь,Пожуриться сама,І під гудіння сосон,Впаде зима.Та дням нема спокою:На весну скресне сніг, —Дивись – стежки знайомі,Сліди од ніг.І знов цвітуть черешні,І зеленіє луг…Сьогоднішнє, вчорашнє —Незмінний круг.І я в цім крузі з вами —Душа ще молода:Спадаю й підіймаюсь,Як дніпрова вода.
1930
Донбас
Ввесь закутий в чорний дим(тільки й видно піраміди глею),оповитий пилом вугляним,ти гориш в землі і над землею.Над тобою заграви горять,коли сиплють кокс у пащі домен,і, немов титанова печать,позначає червінь кожен комин.Крізь валець повзе огненний змій,і киплять, киплять уключ мартени,іскри з цебер, мов
зірчастий рій,розлітаються під спів сирени.Ти – добра підземного владар,що над ним тяжать віків замети.В твоїх надрах риється шахтар,ходить кліть, снуються вагонети.Бийся, не спиняйся ні на мить,о крицеве серце індустрії!Хай ліхтар в копальнях мерехтить,хай цвітуть залізнокрилі мрії…
27. VIII.1930, Сочі
«Виходь на путь сувору і тверезу…»
Виходь на путь сувору і тверезу,не зупиняйсь, не оглядайсь назад.Вже роздягнув і дуба, і березупохмуристий, холодний листопад.На обрії лягли залізні смуги,пронизані стовпами димарів.Там не цвітуть жовтаві рожі туги —там полум’ям цвітуть і праця, й спів.Ламай традицій віковічну скелю,обтрушуй прах невольного життя.Хто випив келех чарівного хмелю,тому назад немає вороття.
1930
Лист до Оксани
Привіт тобі, моє ластовенятко,що, з рідного полинувши гнізда,десь пурхаєш над голубим Дністром,над рипами, куди во врем’я оноводив і я тебе, мою маленьку,щоб глянути з високих берегівна пагорки й на доли бессарабські,укриті скрізь лісами кукурудзита прегустим зеленим виноградом!Привіт твоїм сестричкам дорогим,що міряють босенькими ногамивузькі стежки від хати до альтанки,де, певно, всі ви граєтеся разом,до мурів тих, що захищають садвід буйних вод, які біжать в долинуз глибоких рип після рясної зливи,і до Дністра, де ви щоднини двічіполощетесь, немов ті каченята,забувшись геть про менторський наказсупутниці своєї тьоті Лелі!Привіт твоїй бабуні дорогій,що любить нас і світить нам, як сонце.(Люби ж і ти її, моя хороша,і ласкою, дитячим, ніжним словомплати за все те щире, добре, тепле,що виплива із золотого серцябабусеньки). І дорогому діді,що повіда вам про «життя й науку»,що молодий ще має в грудях запал,не дивлячись на свій похилий вік,і в піжмурки десь, певно, з вами грає, —й йому привіт! А тітонькам твоїм,що схожі геть одна до однієї,немовби дві краплиночки води,легенько хай згадається!.. (Легенькозгадається… Так мій дідусь, небіжчик,бувало, все казав, як чарку пивна покуті у день якийсь святковий).І всім, і всім – привіт, поздоровлення!Тобі ж, моє ластовенятко любе,ще й поцілунок в личко рожевеньке,присмагле, мов смачний їржівськийзарзал…Так, пишуть нам, що ти засмагла, доню,що виросло у тебе на голівціволоссячко, яскраве, золотисте,і що ти вся немов у сяйві ходиш.Ми дякуєм за те, що пишеш часто.Як радісно уп’яте і вдесятечитать твої листи, де ти виводишсвої… ні, ні, не кривульки – легенькемереживо струнких дитячих літер,із-за яких несміло визираєі почуття, і перша думка – те,що зветься в нас душа… О щебетушко,як мило ти розповідаєш нампро трусика, що пасся у горошкуі що його за хвостика з-під муру,куди втекти він, зляканий, хотів,ти витягла; про молоду троянду,що вкрилася пахучими квітками;про те, як ти наїлася вишеньта жовтої малини й як тобіце запивать прийшося «іноземцем»;про чорного Розбоя, що вже ставвеликий пес; про те, що дідя маєпокликати «найстройчика», щоб вінполагодив скрипуче піаніно;про Валіка, що дуже часто б’ється;про котеня, яке ти любиш «сильно»,et cetera, et cetera… Несилапереказать усі переживання,пов’язані з чудесними листами,що пише їх маленька, ніжна ручка.Оксаночко, ну як же твій щоденник,в якому ти повинна відбиватиусе життя їржівської сімейки,як віршики, обіцяні у травні?Ще не дзвенять? Натхнення десь немає?Чом не співа душа про сонце, квітиі про Дністер, що води каламутніаж з-під Карпат несе? Який він бистрий,запінений – неначе кінь у милі!Ну, а чому б не написать тобіпро виноград, що спіє на городі,до сонечка простягуючи грона,мов пальчики дитячі на молитві?Про ваш садок, як яблука і грушівже налились солодким винним соком?Про вулики, де бджілки золотібринять, гудуть, пахучий мед на лапкахприносячи з гречок молочно-білих?Багато тем – аби була охотаписати! Це – найголовніша річ.Ну, а як є таке святе бажання,ти обмилуй одну цікаву темуі в образах собі це уяви,щоби вона, немов жива, посталаперед твоїм зірким духовним оком.І коли ти живе це все уздриш,міркуй, яким добірним, влучним словомвіддати мисль чи образ, бо слова —мов камінці ті різнокольорові,що їх колись любила ти збиратьна берегах Гурзуфа, Ялти й Сочі:те гостре, те безбарвне, як вода,те лащиться, мов гожий панський цуцик,те жалиться, як ніби кропива,те запашне, неначе кримський персик,а те смердить, як розбовток в яєчні.Ну, годі вже мені пащекувати:наговорив гречаної я вовниаж три мішки… Пора вже й совість знати.Прощай, моє ластовенятко любе!Відповідай, не барячись. Прощай!
5—31.VII.1934, Київ
Симфонія
Мідними громами розцвіла естрада,ніжнотонним током облила каштані плеснула дзвінко в зоряне свічадо —заіскрив скрипками голубий кришталь…Жалять і цілують флейт жагучі оси,лащаться гобоїв бархатні джмелі…Серце молодече п’є медові роси,хоче жить, творити на своїй землі…А скрипки шаліють і гримлять фанфари,летячи на плеса темного Дніпра, —та Дніпра немає… Може, хтось обмарив.Чи це струнних звуків чародійна гра…Море, тьмяне море – тільки мол у крейді(десь у хмарках місяць кажаном летів),і стоять високі кораблі на рейді,а на реях зорі, зорі золоті.
1934
Іспанська балада
У пастку загнаний, рокований на смерть,відвагою, огнем налився він ущерть.Та що ж? Не з катом він, а з вітром воював,мов лицар той чудний, що завжди ловить гав.Червоний мотлох скрізь, і блазнів гурт кругом,і шкапа в пов’язі з розпоротим нутром.Гарочі тнуть, як ґедзь, скипає жар мулет,і п’яний сміх гітар, і ляскіт кастаньєт1.Намисто з бандериль пече, як сто голок,і кров з набряклих жил стікає на пісок.На цю арену він прийшов несамохіть,та змушений на ній нерівний бій сточить.В розбитім люстрі днів – шумкий Гвадалквівір,і андалузький степ, і сніг невадських гір,осінній шовк отав і рідна череда, —хто відірвав його від мирного труда?..Віват Іспаніє! Еспадова рукасьогодні враз проткне сердитого бика.Вже роги заревли – останній смертний бій —і люті вороги злились у грі страшній.«Оле, тореро!» – гук лунає відусіль,рясніє дощ песет2, сомбреро і мантиль.Кривавий вуха шмат вже бачить матадор3і чує оплески і слави, слави хор.Один удар меткий, блискучий шпаги мах —і раптом очі всім пройняв камінний жах.Не влучив в серце пан, непевний був удар —і в серці вибухнув нестриманий пожар.Ущухнув шалу грім, розбився звук сурми —тореадора бик на роги настромив.І Захід сполотнів, і на блідий азбестзеленим рам’ям ліг Святого братства хрест.А Схід, де не збував пекельний зойк і плач,підняв кориди стяг – залитий кров’ю плащ.
Жовтень 1934 р.
«Від болю сонце скорчилось і в’яне…»
Від болю сонце скорчилось і в’яне,пірнувши в буйну кров гарячих ран,і в кожнім серці вістря ятагана,і кожне горло стягує аркан.Гамуймо сіль, що обпікає щоки,ковтаймо спазми сполотнілих губ,поки в туманах виє звір і покигадючий свист повзе на свіжий зруб!Дереворуби, ми столітні хащіпрорубуєм і морок рвем ущент;нехай з фаланги вибува найкращий —її ще дужче зміцнює цемент!
XII.1934, Київ
Томас Мор1
Він кров’ю скропив золоту казкупро дивний острів щасливих людей —як плахи його, як сокири брязку,її не забудуть ніколи, ніде.Король був жорстокий: четвертуватизаклявся, і вирвати серце, й спалить, —але змилосердивсь, і кат горбатийлиш голову стяв, непокірну колись.А казка жила й жила – безсмертна, —окривши слави крилом ешафот,заходила й сходила, але не меркла,зоряла, як синя зоря, з висот.Шукали Утопії кондотьєри2,відважні безумці, і юні, й старі,і конкістадори3, й розбійники прерій,пірати усіх океанів, морів.Бо чули, що там лиш ославлені носятьшнурки золоті, самоцвіти, персні, —і їхали з Індії, з Куби, з Самоса,і марили скарбом увіч, як у сні.Шукали її гуманісти великі,палкі донкіхоти усіх земель,художники, будівничі, музики,творці незрівнянних канцон4 і газель5…І всі в чарівну вп’ялися книжку,та дива її не знайшли ніде,і скаржились мрійники, плачучи нишком,що їх красномовний звів Гітлодей6.Минали віки, то гримучі, як постріл,то тихі, безбарвні, повзучі, як дим, —і раптом чудесний, омарений острів,як сонце, з морських виринає глибин.І знову мандрівники їдуть здалека,і, дивлячись, власним не вірять очам:одні з них сміються – на серці їм легко,а других бере невимовний одчай…
20. VII.1935
Друге народження
Я думав, їй самого тіла досить:блискучих образів із сонця й скла,і дзвону слів, чудних, не знаних досі,і ритмів, теплих, як любовна мла.Важка дрохва, вона аж захлинулась,на свіжий знявшись вітер. На летуїї стрілецька пронизала куля, —упала на калиновім мосту.Тоді пустив саму я душу голу,безстрасну душу в сніжний гураган.Вона шугала, туркала, як голуб,аж поки не змела її пурга.Огрівши змерзлу, в тіло я заправив,як заправляє ювелір алмаз,і блиск її, як райдуга, яскравий,горів, мінився в золоті, не гас.Я перелив у сонний струм артерійне теплу кров – палючий жар Гавай1,і, як творець щасливий Галатеї2.я скрикнув радісно: «Вона жива!»І я заглянув в очі бірюзові:там інше небо, інший світ – пишайсь.Криниць віястих мерехтливі зорі —це ж ти, твій цвіт, твоя нова душа.
1935, Київ
Зимова казка
(Ранішній Київ з мого вікна)
Білий іній, чорні нарти,крижаних майстрів карби…Що це – тундри срібні надра?Хто в ясний, блискучий натрійзакував твої горби?Сплять китів камінні стоси,піна гейзерів ряснапада в світлий пух торосів, —тільки чорну, чорну косурозплітає Арсенал.Гейзер сизий, гейзер синій —це з яранг моржевих дим,що злітає, рветься й гине:в нерухомості пустинівін рухомий сам-один…Он, зористий, став у вітах.Парусами стеле, гра,і віконні самоцвітиучать райдужно горіти —чарівний кристалограф.Раптом звівся, міднолиций,розім’яв свій крок важкий —і вже ходить по світлиці,озира мої полиці,перечитує книжки.Значить, вата – тільки маска,а полярний краєвидтільки сон, зимова казка.На мені холодна каска…А чого ж, як жар, твій вид?Значить, там огонь під льодом,значить, там не засинапульс артерій, ритму подим,значить, ходить повним ходомна Печерську «Арсенал».