Михайло Драй-Хмара
Шрифт:
Русь – територія Києва та найближчих околиць [нрзб.]. До зовнішньої Руси відносять вже навіть Вишгород, що лежить в 20-ти верствах на північ від Києва. Східні слов’яне (деревляне, дреговичі, сіверяне та інші) представляються данниками Руси.
Літопис Старовин. літ. «Пов. вр. л.» поч. XII ст. «Начальный свод» 1093—95, в якому нема географічно-етнографічного вступу. Дані «Начального свода»: поляне (Київ), сварка з деревлянами, які займали лісові розлоги на північ від Києва. Край деревлян звався в Києві «Дерево», ліс, що на північ від Києва, непомітно переходив в дерева: деревлянські міста Іскоростень та Воручії свідчать, що деревляне сиділи на теперішній Волині (пор. сучасні Іскоростінь та Овруч). Південні сусіди полян уличі: «и бша
Про сіверян «Начальный свод» не згадує. Дані «Повісті временних літ». Знайомство з хронікою Амартола привело їх складача (Нестора) до думки дати географічний та етнографічний вступ до його праці. Ця думка зміцніла завдяки тому, що автор «Повісті временних літ» одержав якийсь твір церковнослов’янського письменства, в якім говорилося за діяльність словен первоучителів та за єдність слов’ян, за їх спільне походження. Подунайська теорія і літопис розказав [нрзб.] про розселення західних та південних слов’ян, Нестор від себе додає дещо про слов’ян східних: «Тако же и тя Словне пришедше сдоша по Днпру, – читаємо ми в його, – и наркошася Поляне. А друзии Древляне, зане сдоша въ лсх, а друзии сдоша по Десн и по Сел и по Сул и нарекоша Свер». Під «Свероси» треба розуміти сіверян, які мешкали в сучасній Чернігівщині та Полтав- щині. Це головний уривок. В другім місці Нестор згадує й бужан: «Зане cдоша на Бугу – послже же Велыняне». Оповідаючи про обрів, Нестор каже: «Си же обре воеваху по словени и прилучиша Дуліби, слушая словни». Таким чином, до згаданих українських племен додамо ще й дулібів. Роблячи новий перелік племен, Нестор пише:
«Иже бяху в мир Поляне и Древляне и Сверъ и Радимичь и Вятичи и Хрвате. Дулби живяху по Бу[гу], гд ныне Велыняне, а Уличи [и] Тиверьци сдяху бо по Днстру и присдяху къ Дунаеви б множство ихъ: сдяху бо по Днстру или до моря [и] суть гради их и до сего дне да то ся зваху от Грекъ: “Великая Скуфь”».
Таким чином уличі і тиверці сиділи колись межи Дніпром та Бугом до самого моря, але потім (про це свідчить «Початковий свод») вони оселилися межи Бугом та Дністром, а ще пізніше (при Несторі) вони сидять уже по Дністрі, доходячи до Дунаю й, очевидячки, відійшовши від Південного Бугу. Описуючи вдачі та звичаї, Нестор підкреслює культурність полян та дикість деревлян, радимичів, в’ятичів, кривичів та інш. Висновки, які можна зробити з «Повісті временних літ»: до південно-української групи належали такі племена: поляне, що займали праве побережжя середнього бігу Дніпра з осередком у Києві. На південний захід від них по Дністрі, до самих гирлів його, сиділи уличі й тиверці, причому тиверці сиділи на південь від уличів. Тиверці = толковини. Середній, а може, й горішний бік Південного Бугу зайнятий був бужанами (по Нестору дулібами); в часи Нестора там сиділи волиняне; можливо, що це тільки нова етнічна назва, яка замінила попередні дві.
На захід від дулібів, бужичан, волинян сиділи хорвати, які займали сучасну Галичину. Нестор відріжняє їх від білих хорватів, які належали до південних слов’ян. Хорвати являлись північними сусідами уличів.
На північ від бужан та полян в межах сучасної Волині та південних повітів Мінщини – деревляни (сучасні поліщуки). Очевидно, вони переходили й на лівий берег Дніпра.
До південної української групи належать ще й сіверяне, що сиділи на південь від Десни – по Семі та Сулі й заходили далеко на південний схід.
Первісні племенні відносини та споконвічні умови розселення українських племен дуже відмінялися вже на очах історії. Причини? Упад хазарського царства, який повів за собою усиления турських орд. Печеніги, перейшовши Дніпро, відіпхнули уличів та тиверців за Південний Буг; пізніше печенігам вдається відіпхнути ці племена ще далі на захід та північний захід.
Пересування уличів та тиверців відбилося на всім Правобережжі. Уличі та тиверці тиснули не тільки хорватів, але й полян та деревлян. Деревляне повинні були перейти за Прип’ять, в край дреговичів.
Уличі й тиверці – це південна галузь українського народу, це предки сучасних українців в тіснім, етнографічнім значінні цього слова. Свою назву вони передали всьому народові.
Поляне, деревляне й бужане – це північна галузь того ж народу; нащадками їх з’являються північні українці. Етнографічна та лінгвістична перевага належить українській сім’ї і саме південним українцям, або просто українцям (український для всієї України – політичний термін; український для півдня – етнографічний термін). Від них в обсягу мови пішли ріжні нові з’явища (монофтонгізація дифтонгів – ио в і; ствердіння шелестівок перед і та є; мішанина и на і т. ін.). Ці українські явища широкими струмками вриваються в обсяг північно-молдавських говорів[?].
Говори угорські та горські, галицькі – це говори хорватів; говори поліські та подільські – це говори бужан та деревлян. Проф. Кримський вдатно прозвав їх архаїчними (дифтонгами). Боротьба північно-українських говорів з південно- українськими цілком відповідає тій боротьбі фізичній, котра повинна була розпочатися, коли уличі й тиверці проникли в край північних племен. Уличі й тиверці, як судити по діалектологічним даним, увійшли клином в край бужан та деревлян, проникнувши в Пинщизну. В Галичині вони зайняли пануюче становище, відіпхнувши хорватів в гори.
З попереднього викладу ясно, які фактори привели до заміни старої діялектичної групи – південно-руської – новою діялектичною групою – українською. Остання відріжняється від першої тільки своїм об’ємом (бо північна частина її перейшла в білоруську групу).
Було вже згадано, що печеніжська орда примусила українців посунутись з півдня на північ і на північний захід. Українське Придніпров’я опустіло, тут залишилося мало людей.
За часів Ярослава, в руках якого зібрались майже всі батьківські землі, сталися події, які на деякий час скріпили його державу: на півдні зломилася сила печеніжська, на заході – полоцька. На печенігів натисли зі сходу орди турецькі: спочатку торків, а потім половців; печеніги не могли втриматися і рушили на Дунай. Орда турків була слабка, її скоро розгромили половці, які в 1060 р. присунулись до українських осель.
Вже 1062 р. половецька орда напала на Переяславщину і погромила Всеволода.
1068 p. орда прийшла знов і вже не переставала тривожити то сей, то другий бік Дніпра. Мономах та Святополк просто замучились від половецьких нападів. Край ще дужче пустів. Люде цілими містами тікали далі на північ, в безпечніші місця, а хто лишався, той потратився, задовжився, попав у неволю. Особливо тяжко це відбилося на селянстві, на т. зв. смердах. Все це дуже підірвало економічну силу Подніпров’я і приготовило культурний та економічний занепад тодішніх українських центрів.
Розклад української держави почався. Ярославові сини й онуки, які займали київський стіл в 2-й половині XI і 1-й половині XII віку, старалися затримати цей розклад, запобігти цьому відокремленню земель, але кінець кінцем воно все-таки проступало наперед.
Першою відокремилась Галичина під владою Ростиславичів, онуків Володимира, Ярославового сина. За Галицькою землею відокремилась Чернігівська. В середині XII віку серед боротьби за Київ відокремились ще дві землі: Переяславська і Турово-Пинська. Коло того часу відокремилась і Волинь. Князі поділились, ослабли, та й Україна ослабла: упала торговля, промисловість; люде кидали неспокійні краї і мандрували в північні сторони або на захід, на Волинь та в Галичину.