Михайло Драй-Хмара

Гальченко Сергій

Далі А. Л-ий приписує мені такі думки: «зараз у нас мирне будівництво, яке може добре йти тільки під лагідні згуки елегій Максима Рильського, самого Филиповича і гекзаметри Зерова. Це і є поезія, що найбільше відповідає сучасності». Нічого подібного ні я, ні інші автори, що виступали з поезіями, не говорили. Схожі думки висловлював під час дискусій т. Черкаський. Далі А. Л-ий приписує «п’ятером з Парнасу» надзвичайну самовпевненість: вони нібито гадають, що вихід з сучасної поетичної кризи – в творчості цих «поетів з милости Божої». Написавши останні слова, А. Л-ий трохи опам’ятався: «Звичайно, дослівно так не було сказано, але справа не в словах, а в змісті». Спитаю, де цей зміст взяв рецензент? Невже з мого сумного спостереження, що

молодь не йде шляхом, що об’єднав поетів, які взяли участь у літвечері, одною вимогою: вчитись і працювати. Особ- ливо підкреслено було значіння перекладної роботи, що переважно демонструвалась на вечірці. Та й тут рецензент дав специфічне освітлення: «Про “сучасність” п’яти поетів та їх симпатії яскравіше ще свідчать їхні переклади. Кого вони перекладують? Стародавніх латинських поетів – Лукреція Кара, Овідія, французьких – Леконта де Ліля, Бодлера, Артура Рембо, з польських Міцкевича». Звертаючись до перекладчиків з такими «докорами» (їх безпідставність виявилась би, коли б рецензент краще зазначив, що перекладено), А. Л-ий, очевидно, свідомо не перелічив інших сучасних поетів, що з них переклади було зачитано: недавно помершого В. Брюсова, франц. сучасного поета-аббеїста Рене Аркоса, чеського лівого поета Гора.

Багато перлин рецензентської «сумлінности» можна було б ще знайти в тому, що написано про зачитані поезії, але й наведених прикладів досить, щоб побачити, як т. А. Л-ий пише рецензії для газети «Більшовик».

П. Филипович

[Стаття з газети «Більшовик» від 24.03.1925 р.]

ПРО «СОШЕСТВІЄ» В ЗАЛЮ ВУАН, ЛИСТИ НЕОКЛЯСИКІВ, БІЛІ РУКАВИЧКИ І СПРОБУ НАСТУПУ НА Л[ІТ]ФРОНТІ

Уви, мені грішному… Вмістивши рецензію про виступ «п’яти з Парнасу» у ВУАНі, я переступив всі десять заповідів, що їм такі вірні парнасівські консерватори. Про це виразно доводять три листи (аж!), що з’явились наслідком моєї рецензії.

Грішна людина, я передусім дозволив собі іронічний тон в рецензії. Я й не знав, що, по-перше, про сошествіє з Парнасу в залю ВУАН не можна писати в іронічному тоні, а по-друге, що небожителі, звикши до високого тону, до «о, ти, абстракціє надлюдська!» не можуть зрозуміти іронії.

Але мене атаковано і я мушу відбиватися. Я людина, що не вела стенограми вечірки і з підірваним трьома листами авторитетом власної пам’яти… Що мені робити? Та нічого більше, як звернутися до ваших же, о, неоклясики, листів, що, до речі, дають для цього деякий матеріял.

Лист П. Филиповича. П. Филипович пише: «Я найменше подавав свої власні скарги, а наводив думки, що з’являються в пресі». «Найменше подавав» – це зовсім не значить не подавав. Коли ж ми звернемося до «думок в пресі», то побачимо, що їх можна було тільки штучно використати для «підтвердження» думок самого П. Филиповича про кризу в поезії. Моя рецензія про «Нову громаду», наприклад, ні в найменшій мірі для цього непридатна. Чотири вірші, що їх уміщено в «Новій громаді», не дають ніякого права говорити, що по них можна простежити «кризу в поезії». Та і взагалі «Нова громада» виразницею стану української літератури бути не може, бо це фаховий кооперативний журнал, а література займає в ньому другорядне місце. Отже, виводити з моєї рецензії, що вона «виразно констатувала загрозливу одноманітність сучасної поезії» можна тільки тоді, коли… цього треба П. Филиповичу. Така ж, приблизно, справа і з рецензією на книжку т. В. Гадзінського «Формальне зубожіння, зловживання своєрідного “верлібру”» і т. д. поруч з «тракторною» одноманітністю – така характеристика сучасної революційної поезії П. Филиповичем була дана. Про це говорить його власний лист. Це що – не «кар-равул»?

Це, звичайно, не важно, але не П. Филипович, а О.К. Дорошкевич зробив статистику «графоманів». Перший говорив про багатьох поетів, що без усяких даних виступають в організації, потім галасливо перебігають від одної організації до другої, пишуть про «трактор» «формально-убогі» вірші (чи не простіше займаються «графоманією»?), другий поставив на місце ікса – число 150. Це не така вже велика подія, щоб її спеціяльно треба було відзначати в рецензії. Тим паче, що відносно «кризи» і «графоманії» і П. Филипович, і О.К. Дорошкевич – одної думки. Це П. Филипович своїм листом стверджує.

«Молодь не йде шляхом, що об’єднав поетів, які взяли участь у літвечері» – сумно спостерігає П. Филипович… Очевидно, шлях п’яти поетів єдино правильний, очевидно, він може вивести поезію з кризи, що її констатував П. Филипович, а це і є ніщо інше, як «вони нібито гадають, що вихід з сучасної поетичної кризи – в творчості цих поетів «з милости Божої». Ніщо інакше, як самовпевненість. Я, грішним ділом, думав, що поетові мало «вчитися і працювати» над «формалістикою», але треба ще брати участь і в громадському житті й у виробництві і відбивати їх в своїх поезіях. Звідціля мій іронічний висновок зі слів П. Филиповича та ще з прочитаних неоклясиками віршів: «мирне будівництво і може йти і т. д.», що «подібні до нього думки висловлював під час дискусій т. Черкаський». Отже, літвечір п’яти парнасців давав можливість такого висновку, раз «схожі думки» (і цілком серйозно!) висловлювалися у дискусіях. Лист П. Филиповича мене лише переконав у правильності мого висновку.

Переклади п’ятьох неоклясиків. Важливо, мовляв, не кого перекладають, а що перекладають. Для Мих. Могилянського, наприклад, Леконт де Ліль, Артюр Рембо та інші – це «антибуржуазні поети», що «дають більш корисної сучасности», ніж молоді, що намагаються ловити момент. А для нас вони буржуазні поети-індивідуалісти, продукт свойого часу й оточення, їхнє значіння історичне, чому для нас не важно, що саме з них перекладають неоклясики.

Переклади з Валерія Брюсова, – козиряє П. Филипович, – сучасний поет-аббеїст Рене Аркос, лівий чеський поет Гора! Про них злосливий рецензент навмисне не згадав!

Правильно: не згадав. Про Брюсова просто тому, щоб не тривожити праху поета, що недавно помер, бо… довелося б говорити про етапи його творчости до 17 року, що були занадто схожі з етапами хоч би Артюра Рембо.

Про останніх двох тому, що взагалі українському читачеві їхні імена нічого не говорять. Та і перекладів з них було, зрештою, по одному віршові. Втрата від цього невелика і для характеристики неоклясиків значіння не має: отже, і сам П. Филипович не наважився Гора назвати пролетарським поетом, а тільки «лівим». Справжня злива перекладів з поетів, що їх мною було перераховано в рецензії, – саме це характерно для «п’яти з Парнасу». Це я й відмітив.

Лист М. Зерова опротестовує «зниження тону», що було відмічено мною в рецензії. Вище ми бачили, що П. Филипович – шлях «п’яти з Парнасу» визначав як правильний шлях, яким повинна йти молодь, цебто, коротко кажучи, закликав молодь наслідувати неоклясикам. М. Зеров – не тільки вже цього не робив, а навпаки, мусів обороняти позиції від натиску саме цієї молоді, що сказала: «Вибачайте, йти вашим шляхом не бажаємо!». Ну, а щодо «чистої поезії», то… хай вже тут мене оборонить творчість М. Зерова і його товаришів, що відома читачам «Більшовика». Щодо «готової думки», що з нею «рецензент прийшов на вечірку», то вона виробилася внаслідок всієї попередньої роботи неоклясиків.

Не моя вина, що ця думка на вечірці тільки підтвердження собі знайшла.

Залишається ще один лист – Мих. Могилянського. Тут я рішуче пасую, бо… пролетарій єсьм, не маю білих рукавичок, кольорової жилетки і, принаймні, візитки. Інакше, як у таке вбрання одягшись, відповідати на лист Мих. Могилянського не можна. Справді ж бо: мені (гадаю і всім нашим читачам) давно не доводилося зустрічати такого «аристократичного жесту», як лист М. Могилянського. Батюшки, скільки тут «благородства»!

Вчитайтесь уважно, наприклад, в цю тираду: