Михайло Драй-Хмара
Шрифт:
У сучасних 150 графоманів – негармонійний стук молотків, гудки, що дратують тендітне вухо парнасця, противний свист та торохкотіння трактора – хіба ж це поезія?!
А крім того, різні там організації витягають усяких там «письменників» з заводів, з сел, побільшуючи лави «безнадійних графоманів». Стук, грюкіт, свист, гудки – життя немає від такої поезії! Кар-ра-вул!
Ця поезія з молотками – «не сучасна. Вона анахронізм. В 20 році хай би ще там стукали, а зараз…»
Зараз у нас мирне будівництво, яке може добре йти тільки під лагідні згуки елегій Максима Рильського, самого Филиповича і гекзаметри Зерова. Це і є поезія, що найбільш відповідає сучасності. Три перелічених поети плюс Драй-Хмара та ще Бургардт, хоч вони не утворюють ніякої організації, всі разом і кожний зокрема врятовують сучасну поезію й показують молотобойцям-графоманам правильні
Що ж? Може, й так. Послухаємо самих поетів. «Не хвались, ідучи на рать».
Поетів читають. Читають, що й казати: «с чувством, с толком, с расстановкой…» Анахронізми, тільки не 20 року, а так приблизно часів Миколи Вороного, як на українську поезію, і часів «очаковских и покоренья Крыма», коли брати поезію в більшому масштабі. «Тремтіння зорь», «човни», «кохання», а взагалі інтелігентське квиління й абстракція «вічно людська». Це – зміст.
Форма – клясична. Що ж – ми не проти клясичної форми, ми до певної міри готові погодитися з п’ятьма поетами, що «клясична» форма не так уже й суперечить добі мирного будівництва, але, будь ласка, не забувайте про зміст.
Про «сучасність» п’яти поетів та їх симпатії яскравіше ще свідчать їхні переклади. Кого вони перекладають? Стародавніх латинських поетів Лукреція Кара, Овідія, французьких – Леконт де Ліля, Бодлера, Артура Рембо, з польських – Міцкевича.
Найцікавішим місцем на вечірці п’яти «неоклясиків» були дискусії з приводу їх творів. Цікавість дискусій побільшується ще тим, що «крили» неоклясиків їхні недавні спільники по роботі й учні – Косинка, Підмогильний, Давидович-Антоненко, що в останній час відійшли від «неоклясиків», утворивши своє літоб’єднання «Ланка». «Крили» і в прозі, і в…гекзаметрах, зазначаючи відірваність п’яти поетів од життя. Навіть старий Могилянський сказав п’яти поетам, що коли б уся нинішня українська поезія була такою, як у них, то… довелося б шукати гачка, щоб повіситися.
Ні від кого п’ять поетів не чули похвали. Коли хто з промовців і зробить на початку реверанс у бік поетів, то потім виявляється, що це – ложка меду у бочці дьогтю.
Гостра, осудлива критика (і головне, з боку своїх колишніх прибічників, – ніхто ні з «Плугу», ні з «Гарту», ні від «Жовтня» не виступав) примусила Зерова в кінцевому слові вигороджувати себе й решту чотирьох.
Врешті звелося слово Зерова ось до чого.
П’ять поетів творять культуру. Культура сама по собі є цінністю. Отже, хоч їхня поезія і не сучасна, проте є теж цінністю. Це – «чиста поезія», як буває, мовляв, «чиста наука».
Яка різниця в тоні, висновках і навіть у висловах між вступним словом Филиповича і кінцевим словом Зерова!
І – зрозуміло. Бо дискусії довели п’ятьом поетам, що їхня «сучасна», їхня «чиста поезія» нікому не потрібна.
А. Л[ісов]ий
[Газ. «Більшовик» від 20.03.1925 р, № 63 (1258)]
ЛИСТИ ДО РЕДАКЦІЇ
Вельмишановний тов. редакторе!
В замітці т. А. Л-ого, уміщеній в ч. 61 Вашої газети і присвяченій літературній вечірці 15 березня ц. р., мені приписано речі, в котрих я цілком неповинен. Дозвольте сконстатувати: 1) що моя кінцева промова не була жодним відступом з позиції чи то «зниженням тону»; що ні себе, ні своїх товаришів я ні в чому не «вигорожував»; і 2) що слів про чисту поезію й чисту науку в тому розумінні, як їх подає референт «Більшовика», я не говорив. Правда, я навів кілька давніх про ці речі думок Лаврова й Михайловського, щоб довести запізненість деяких зроблених поетом накидів, але, розуміється, від цього ще дуже далеко до характеристики моїх товаришів як діячів «чистої поезії». Т. А. Л-ий, очевидно, прийшов на вечірку з готовою думкою і через те не спромігся – ні належним способом вслухатись в зачитаний матеріял, ні схопити основну нитку дискусії.
З пошаною Мик. Зеров
Вшт. редакторе!
В ч. 61 «Більшовика» подано відчит про виступ п’яти поетів на літ. вечірці в Акад. наук: «П’ятеро з Парнасу». З тт. референтами, звичайно, не полемізують, і я того робити не збираюся, але сподіваюсь, що Ви не відмовите мені в місці для спростовання, бо ті думки, що я висловив під час дискусії, референт виклав невірно. Він пише: «Навіть старий Могилянський сказав п’яти поетам, що коли б уся нинішня українська поезія була такою, як у них… то довелося б шукати гачка, щоб повіситися. Ні від кого п’ять поетів не чули похвали».
Я, дійсно, сказав на початку свого «слова», що шукав би гачка, щоб повіситись, «коли б дізнався, що так – sub specie aeternitatis в мистецтві, в літературі – не існуватиме інших течій, тенденцій еtс., підсумок яких знаходимо в роботі тієї групи, що її неправильно зовуть “неоклясичною”…» І тут же додав, що разом з тим, коли б в сучасній українській літературі та поезії не робилося тієї роботи, що її проробляють поети, які виступали того вечора, та близькі до них товариші, то треба було б повіситись на першому гачку. А коли все те, що я говорив далі, не вважати за похвалу, то я вже й не знаю, що тоді похвалою називається?
Може, й по «старості» відчуваю у Лукреція Кара та таких антибуржуазних поетів, як Леконт де Ліль, А. Рембо та ін., більш корисної сучасности, ніж у багатьох з тих, що намагаються «ловити момент», але не заздрю тій молодості, що сьогоднішнє відчуває без зв’язку з вчорашнім… Та від полеміки утримуюсь…
З поважанням Мих. Могилянський
[Газ. «Більшовик» від 21.03.1925 р., № 64 (1259)]
ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ
Ш. тов. редакторе:
В № 61 «Більшовика» від 17 березня ц. р. надруковано рецензію на вечір оригинальної й перекладної поезії, улаштований 15 березня культкомісією Місцкому ВУАН. Через те, що, реферуючи зачитаний матеріял, тов. А. Л-ий перекрутив факти, а також дав їм специфічне освітлення, прошу надрукувати ці зауваження.
По-перше, говорячи про кризу сучасної української поезії, я найменше подавав свої власні «скарги», а наводив думки, що все частіш з’являються за останній час в пресі. Я цитував з «Більшовика» (№ 57) рецензію на «Нову громаду» за 1925 рік з такою характеристикою віршового відділу цього журналу (що, на мій погляд, мало відрізняється від віршових відділів вищих журналів): «поезії, що їх уміщено в перших 3-х числах, читача не захоплюють нічим: переспіви того, що вже ми не один раз чули». Цій рецензії, вміщеній у відповідальному органі, я надавав симптоматичне значіння, оскільки вона виразно констатувала загрозливу одноманітність сучасної української поезії (на характеристиці цієї одноманітности я не спинявся, лише побіжно зазначив, що між іншим тепер поширено переспіви теми: трактор). Обидві рецензії – на «Нову громаду» і літ. вечір підписано однаковими ініціялами: «А. Л-ий». Чому ж рецензент, видимо обурюючись на мою думку про одноманітність сучасної української поезії, не зазначає ані словом, що я повторював власне його ж самого, наводячи точну цитату з «Більшовика». Чи, може, рецензент і не слухав мого короткого вступного слова, бо взагалі в його рецензії мені приписано думки й окремі вирази, що їх висловлювали вже під час дискусій ріжні особи, в рецензії не зазначені. Так ні про яких «150 сучасних графоманів» я не говорив. Це О. К. Дорошкевич, що виразніше, ніж я, характеризуючи кризу поезії, занотовував надзвичайне поширення у нас на Україні «графоманів», а також констатував, що в минулому році в журналах надруковано поезії 150 авторів, але цінного серед цих поезій дуже мало.
Далі йдуть вигадки самого рецензента: «А крім того, різні там організації витягають усяких там “письменників” з заводів, з сел, побільшуючи лави “безнадійних графоманів”. Стук, грюкіт, свист, гудки – життя немає від такої поезії! Кар-ра-вул!». Приписуючи таку «думку» мені, рецензент, очевидно, хоче прищепити мені погорду до робітничих і селянських письменників, але ні я, ні хто інший на вечорі не говорив чого-небудь подібного до цих навмисних натяків А. Л-ого. Лише одну увагу було висловлено мною щодо сучасних укр. літ. організацій: я зазначав, що в зв’язку з статтями про організаційну кризу сучасної укр. революційної літератури (в «Культурі і побуті») слід питання поставити ширше і, може, говорити взагалі про літературну кризу, в даному разі про кризу поезії. Бо, крім поширення переспівів, шаблонів (цього торкався і Ол. Дорошкевич в «Культ. і поб.», публікуючи цікавого листа Франка про «завдання укр. поезії») ми помічаємо ще більше зубожіння формальне: зловживання своєрідного «верлібру», що в молодих укр. поетів здебільшого ні на який вірш не скидається. І знов-таки я зазначав, що це не моя тільки думка, наводив приклад: рецензію на поему Гадзінського. Рецензент «Культури і побуту» писав (у «Більшовикові», ч. 36, 1925 р.), що молодь «просто починає ніби з верлібру, не оволодівши й початками версифікації», – В. Гадзінський дає для цього шкідливий приклад.