Мов на Голгофу, йшли ми на могилу,закинуту в далекій стороні.Важке зішестя й розшуки труднісеред бескеття, ялівцю і пилу.Нарешті бачимо: плиту похилу,розколотий надгробок в гущині,слова напівзатерті, неясніі написів пустих силенну-силу.Занедбаний, осиротілий прах!У чужині, на диких цвинтаряхоселю має наш бездомний геній.Прообраз його днів – Лаокоон,а й смерть його в борні непримиреннійне заквітчає лавром пантеон.
29-30.VIII.1930, Сочі
«Прекрасніший за «Весну» Боттічеллі…»
Грановському
Прекрасніший за «Весну» Боттічеллі1,зів’яв ще на зорі твій юний цвіт:холодний, сірий, лицемірний світдля
тебе був страшніший від пустелі.Самотніх мук порвалися орелі…Свій передсмертний кинувши привіт,ти зупинив орлиний гордий літі в море скочив з Бронзової скелі.Усе поглинула довічна тьма.У жадній монографії немапро тебе навіть споминки дрібної.Коли над морем стане Скорпіон2,а з темряви подмуть сумні гобої,я згадую тебе, як скорбний сон.
7. IX.1930, Сочі
На Хортиці
Тут Січ стояла, тут гули майдани,димилися козацькі курені,змагались семеряги і жупани,лунали горді і сумні пісні.А нині все це вкрили баклажани,картопля, морква, огірки рясні,і лиш могили, древні дідугани,нагадують колишні буйні дні.Та глянь на північ: там крицеві зводичеркаються об небо. Мов титан,потужний мур розсік дніпровські води.А на горі здіймаються заводи.То степу дух новий, то Дніпрельстан,грізний владар могутньої природи.
1930
Чернігів
Чернігове, за смілого Мстислава1на Сівері ти голосно гримів,змагаючись із містом Ярослава,та гомін той заглух у млі віків.Коли ж Руїна надійшла кривава2і Київ у борні, як вир, кипів,ховався в затишку монастирівти, господарячи, – яка неслава!А нині ти над тихою Десноюзорієш золотом князівських бань,укрившись ярою садовиною.Тепер уже не станеш ти до бою,не потечеш до литвина на брань:тяжить Могила Чорна3 над тобою?
1930
Київ
Ти – перло в Володимировім гроні,заправлене в смарагд, де кожна грань,мов Маргарита в сіверній Короні,горить красою дивних осявань.Полинь угору в радісному дзвоні,трусни шапками бароккових бань,прокиньсь, дивись, як пруть червоні коні,скакаючи через твою басань.Потліли горностаєві кереї,і шабля, і бунчук, і булава.А ти… ти непорушний, як вереї1.Схилився над пергаменом мінеї2, —ти не жива: ти – всічена главана золотій тарелі Саломеї3.
4. IX.1930
Поділ
Спустилося Трикутника сузір’яна води Дніпрові, на тьмяний брук,на синю сутінь оболонських лук, —і заніміло з подиву узгір’я.На плесі пада ще вітрильне пір’я;луна перекривляє томний звук;а міст в намисті з огняних опукгорить, як світла мрія надвечір’я.Зачудувався Володимир-князь,уздрівши з кручі променисту в’язь:«Які чудесні огняні простори!А я… Пощо мені ця височінь?Померк мій хрест і потемніли гори…»І, знявшись, він пішов у далечінь.
28. VIII. – 8.X.1930, Сочі
Чудо
Задушливе повітря, камінь, мури(все це позаду, мов кошмарний сон)…Крислатих кленів юний батальйонвгорі вже стеле світлі шевелюри.Дуби біжать з гори, мов буйні тури…Обабіч сосни – цілий храм колон(а в небі тільки смужка – синій льон, —і ледве мріють золоті бордюри).І враз прорвалось смоляне шатро:який розгін! Блищить, як змій, Дніпро,на обрії – казкове Межигір’я…Під ним димує сиза оболонь…А над мостом піднялося сузір’я, —зайнявсь Поділ. Огонь, огонь, огонь…
6. IX.1930, Сочі
Кам’янець
Немов химера кам’яна, в погордіти знявся вище від потужних скель,вигадливий і гожий, як рондель1,чудний, як карб на оттоманській чорді.Довкола Смотрич, наче кінь на корді2,а в центрі мінарет, мов журавель,що нерухомо став серед осель,замріявшись у голубому фйорді3.Яка застиглість і суворість форм!Яка довершеність пропорцій, норм!Поема, вирізьблена із граніту.Але заглянь у темні очі веж:там жах середньовіччя, тьми і гніту,і кров, і гвалт, і заграви пожеж.
30—31.VIII.1930, Сочі
Місто майбутнього
Півкола, прямокутники, квадрати;будинки із бетону, криці й скла;скрізь радіомузика, автомати,і над усім – звитяжний знак числа.Кругом сади. На їхні пишні шатиспадає водограїв срібна мла,а з неба, де горять ясні блавати1,спливає золотиста мушмала2.Тут мешкає одна сім’я-громада,де слів – в’язниця, люпанар3 і кат —не знають, і де кожен труд – відрада.Кинджала не кривавить помста й зрада:братерство тут – найвищий маєстат4,а можний розум – всеєдина влада.
1930
Кошмар
Вже рідше цокотять мотори й коні,вщухає гомін, шум міський – і яповолі засипаю на балконі.Але насупроти, мов манія,мигає мур увесь у світлих плямах,і тінь на ньому в’ється, як змія.Він безперестану в очу. Це замахна мій чутливий і тривожний сон.Я – ніби в’язень в електричних рамах.Строкатий мур тремтить, як махаон1…Важкі, солодкі пахощі ясмину2до мене лащаться з усіх сторон.Вони струмують тихо, без упину,і я, гойдаючись на них, мов трупнабальзамований, у безвість рину.Глухі удари чути – гуп і гуп —неначе слухаєш десь під водоюдалекий стугон велетенських ступ.Усім єством я прагну супокою —не думаю, не мрію, не дишу —хоч день минулий дражнить боротьбою.Та надаремно я втекти спішувід болю, від образ, від гніву й злоби —вони мене вигонять на сошу3.Іду… так холодно… Хрустять суглобив ногах, – не попадає зуб на зуб —зловіщі передвісники хвороби.Довжезний темний шлях. Змокрілий чубпоказує, що він пішов угору.Так, так – він в’ється круг горба, мовшруб4.Ніде ані душі. Лиш шепіт борупорушує північний супокій.Знесилившись, я падаю від змору.Але крізь сіть напівзакритих війвбачаю, як до мене щось потворне,страшне повзе у темряві нічній.Я чую, як воно під себе горнеі хмиз, і труск, і всякий вітроломі лізе впрост, як щось непереборне.Мене обняв смертельних жах. Кругомусе принишкло – ліс, чагар і трави, —схилившись перед чорним повзуном.Так звагом наближаються удави…Я скам’янів від дива і страху,як скам’яніли сосон щільні лави.Дивлюся в ніч, похмуру і глуху, —і бачу тільки балухи блискучіта волохату ворушку доху.Під нею м’язи рухаються гнучі,що посувають цей крицевий блискуниз, до самого підніжжя кручі.Тут я лежу. Вже близько василіск,почварна гадина, бридка й погана.Ось-ось розітнеться гадючий писк.Але це чари чи якась омана,що непорушно я лежу отут,хоча до мене смерть іде неждана?І раптом лапи, мов тугий хомут,душивши, обхопили мою шию —на мене наваливсь потужний лут.Прокинувшись від болю, я аж вию,здригаюся під черевом слизьким,пручаюсь, нігтями дорогу рию.Над нами пил густий встає, мов дим.Я не даюсь, напружую всі сили,змагаючись із дивоглядом цим.От-от полопаються в мене жилиі мозок вискочить із голови,поки я скину тяж цієї брили.Та в звіра кров дзюрчить із-під брови,стікаючи мені на скроню й чоло,і очі лупають, як у сови.Сопіння, стогін, виляски навколо.Вже потвар сморід з рота виригаі набік хилить товстом’ясе воло.Я бачу, що моя прийшла черга,і пальцями впинаюся в горлянку —хребет зігнувсь у звіра, мов дуга, —я дужче роздираю чорну ранку.Вже кров аж цебенить йому з ушей,а я душу, щоб знищить до останку…Нарешті збляк крицевий блиск очей,з грудей звалилася важка потвора,на пальцях в мене юшка, наче глей.Я звів очима. Галява простора.За лісом, наче скибка кавуна,ущербний місяць. Мла напівпрозора.Ступити хочу… Раптом глибинамене хвата. Я падаю, зомлілий,на труп скривавленого душмана.І з трупом я лечу кудись, безсилий.Навколо безпросвітна тьма лежить,і душить сморід, задхлий і прогнилий.Перехопило дух. Жахлива мить!Я мчуся у безодню, у геєну,де небуття, де темний хаос спить.Я бачу вічну темряву страшенну,і серед тиші чорної небеспишучу руку великоогненнуі троє слів: мене, текел, фарес5. [10]