Михайло Драй-Хмара

Гальченко Сергій

Прощання з Поділлям

Прощайте, товтри круглогруді,і ти, гніздо Кармелюка,де й досі бойові погуди —мов червениці чумака,і ви, яри крутоберегі,де стільки раз лилася кров…Прощайте, скомнії, береки1:побачимось не скоро знов.Минуть роки, і кров зашерхне,і висхне Збруч, мутна ріка,і тільки пісня не померкне,як гнів і ніж Кармелюка.

1923

«І знов, як перший чоловік…»

І знов, як перший чоловік,усім тваринам дав я ймення:я зорі сестрами нарік,а місяць – побратим у мене.І всяку

душу я живунарік, натхненний, по вподобі,а сам на самоті живу:моя душа – безводна Гобі.В свічаді зоряного сная бачу добрі й злі години…У кого серце віщуна,тому не обіймать людини.

1922

«Лани – як хустка в басамани…»

М. Хвильовому

Лани – як хустка в басамани¹,а з підм'eтів2 низьких долинзаносить духом конопляним,і вигорілим тхне полин.Самотній, з журавлем, колодязьнад полем журиться давно.Вмочає сонце в сонну потязьзолототкане полотно.Як віл, іде поволі днина.Застигла колова шулік.Коли ж задзвонить тут машина,засяє електричний вік?

1923

«Вона жива і нежива…»

Вона жива і нежива

лежить у полі нерухомо.

Не зранять сонячні слова

передосінньої утоми.

Над баштанами сонні оси,

замовкли коники в стерні,

і ледве чуть, як в гущині

тече червоноките просо.

І дві копи – плече в плече —

над нею тужать, злотомитрі,

а літо бабине в повітрі

комусь на смерть кошулю¹ тче.

За магал'oю² мріє млин,

немов приколотий метелик.

Не чути вітру з верховин:

ласкава тиша сон свій стеле.

1922

«Наставила шовкових кросен…»

Наставила шовкових кросен¹і павутинням обвела:густий кармін² і синя мла,—над ними – ясноока осінь.З гарману³ сонце золотескотилось на пухку солому,а сум вертається додому,мій сум, що восени росте.У вирій потягли гагари,і тужить десь вечірній дзвін:за ними серце навздогін,віддаючи останні дари.Не дожене: мов та бджола,воно блукає манівцями…О серце, оповите снами,чому ти не дзвінка стріла?

1923

«Серпневий прохолонув вар…»

Серпневий прохолонув вар¹.Напрявши гарусної² пряжі,мережа кучеряві мажі³вечірнім золотом гаптар⁴.Ще зелено в блідій поливі,як на осінніх косах верб,а вже кладе хтось тіні гливіна тонко викреслений серп.Померкло горяне горно.Вдягає ніч жалобне рам’я.О, хто це ранить утлу пам’ять?День одгорів. Давно.

1923

«Зоріти ніч і бути з вами…»

Зоріти ніч і бути з вами,холодно-росяні поля,і слухать, як гуде з нестямиі стугонить вночі земля…Як в темряві усе завмерло!Хрусткий на серці стигне лід,і з неба падають, мов перли,огненні сльози Персеїд¹.

1921

Сліпа

Суха зима. Земля – як жужіль,така моруга і стара,а десь на півдні білий кужільпряде метелиця-кура.В замурзані глухі кварталивступає вечір гомінкий,кладе на голосні цимбалиновітнього життя ланки.І чийсь терпкий, лунавий голосбезсило в’ється круг стовпа:струнка, немов порожній колос,під ліхтарем співа сліпа.Та спів її перебивають,сплітаючися повсякчас,майданів гул, дзвінки трамваїві гомін різномовних мас.В розкритий рот, в незрячі очі —студений вітер, пилюга…«О, де літа мої дівочі?» —на брук, на тротуар ляга.Питає у людей, у вітра,за що їй муки ці терпіть, —що скаже стоголова гідраі що їй вітер прошумить?Ах, вітер сам над містом тужить, —ну, що для нього ця журба?І завжди тупо і байдужена неї позира юрба.Суха зима. Земля – як жужіль,така моруга і стара,а десь на півдні білий кужільпряде метелиця-кура.

1925

Мати

I

На ч'oлі вінчик паперовийі хрест вощаний у руках.Не усміхнуться чорні брови,хоч квітне усміх на устах.В журбі васильки й рута-м’ята.Задумавсь ладан в синіх снах,і сумно-сумно пташенятаквилять у неї в головах.

1921

II

Убогий цвинтар і ворота, —та як побачить, як обнять?Встрягають ніжки у болото:весніє – журавлі летять.Не розлучила матір з синомі невблаганно-люта смерть —і він розцвів над нею крином,любов’ю сповнений ущерть.

1921

«На смерканні. Гасне вечір…»

На смерканні. Гасне вечір,потопає в сизій млі —і розтанув серця глетчер1в дивних пахощах землі.Жду. Чи прийдеш, добрий, ніжний?В темну синь через зенітплине Лебідь білосніжний,розгорнувши вільний літ.Застила туманом очі(очі повні зоряниць) —і збагнути серце хочетаємницю таємниць.Мить – як безвік. Безгоміння.Ось прислухайсь, не диши…Чуєш радісне квиліннянесамотньої душі?

1919

Пам’яті С. Єсеніна

Над ним лиш чорний прапор має,і десь на стінах крові слід, —а в серці він ще й досі сяє,мов золотий метеорит.Я пам’ятаю вечір тьмянийнад Петербургом голубим:морозний блиск, і вітер п’яний,і над Ісаком – сизий дим1.Огнями розцвіла естрада,і вийшов він, як ясний день.Душа була бентежно-радаі слухала дзвінких пісень.Блакитноокий, кучерявий,стрункий, як ясень молодий,він ще не знав гіркої слави:уперше він прийшов сюди.В сорочці простій і в каптані,неначе вчора із села,а очі тихі, як у лані,і ніжність із очей пливла.По залі голос малиновийрозливсь, як весняний струмок,і в кожнім жесті, в кожнім слові —вишневі пахощі думок.І досі, як живі: березкинад ставом, біля кошениць,співучість польової стежкиі тепле мукання телиць.Життя ще не було пропитосеред повій та гультяїв,і був він, як ядерне житоперед грозою нових днів.Хвилини споминів чи жалю —і наче вітер запашнийдихнув на урочисту залюдиханням золотистих нив.Уже минуло десять років,той весняний одцвівся сад…Ми не почуєм його кроків —і як вернути їх назад?Над ним лиш чорний прапор має,і десь на стінах крові слід,а в серці він ще й досі сяє,мов золотий метеорит.