Мотря
Шрифт:
— Зловлять, зловлять! Якось других не ловлять, що пішки втікають, а нас кінних мали би зловити? Як довго ми на гетьманщині, так довго ми Кочубеєва служба, а там, — ми вольні, будемо промишляти, там уже нашому братові Добрі люди поможуть.
І рішилися втікати. Краще пробувати щастя, ніж саме хіть лізти чортові в зуби.
Закляли Любові Федорівній, її відьмам післали добо побажання до буди, той, що мав найсильнішого коня, взвзяв візника перед себе, і доручили себе братові рідному, зеленому лугові та вірній сестриці — діброві.. Пустилися в напрямі червоної коршми.
За годину доїдуть до неї, проміняють коней, покріпляться і друмхнуть у дальшу дорогу.
Тільки закуриться за ними!
Гей воле, воле, широкеє поле, Оставайся поза нами, нещасная доле. Остань поза нами, з нашими панами, Розвернися, біле поле, морем перед нами. Та хоч море — горе (на те воно й море), Ніхто тебе не зневажить і спини не споре… Гей!ПРОБУДЖЕННЯ
Параскевія Яковлівна перша припідняла свою ліву, закислу повіку.
— Гликеріє Тимофіївна! — прошепотіла, торкаючи злегка свою товаришку в бік. — Гликеріє Тимофіївна, що воно значиться?
Гликерія Тимофіївна насилу припідняла повіку з правого, заспаного ока, глянула на свою товаришку, подивилася на пусте місце, на котрім сиділа Мотря, і перехрестилася.
— Свят, свят, свят єси. Боже наш! Коли б я не бачила вас, Параскевіє Яковлівна, то гадала б, що випила не вміру і тепер мені дивасія верзеться.
— Де Мотря Василівна?
— Або я знаю, де Мотря Василівна?
— Мабуть, ми вже у монастир прибули.
— Мабуть, що прибули, бо сани не їдуть, стоять.
— Чому ж тоді не кличуть нас до сестри ігумені?
— Або я знаю, чому нас не кличуть.
Шибки у дверцях були цілком заморожені і обліплені снігом. Сніг на аршин грубо наляг на буду. З правого боку саней навіяло його так багато, що годі було й пізнати, що це таке стоїть серед дороги. Тільки ліві дверцята від половини були не завіяні снігом. По них можна було догадатися, що це якісь панські залубні застрягли в снігах.
Обом Мотриним ангелам-хранителям тепло було в тій сніговій загаті, як ескімосам у юрті. Здорові вовчі шуби теплі бараниці на ногах, тільки пляшки були зимні і — порожні.
— Не зашкодило б, Гликеріє Тимофіївна, чимось тепленьким прополоскати шлунок.
— І я так гадаю, Параскевіє Яковлівна, бо коли я натщесерця вийду на свіжий воздух, то до самого вечора почуваю під грудьми, ніби мені палець до глотки підсуває.
І вони з дбайливістю запопадливих хазяйок вицідили останки запіканки і видудляли решту старого вина.
— Добрі були небіжечки, тільки мало. В буді було сіро.
— Як ви гадаєте, Параскевіє Яковлівна, чи воно вже день, чи ще ніч.
— Гадаю, що як не ніч, то вже день, тільки якийсь мрачний.
— Дуже сніг ліпить.
— Мабуть, що ліпить дуже.
— Тямите, саме так у Пилипівку було, годів тому сорок і два. Їхала я тоді зі своїм покійничком до вас на хрестини, і завіяло нас у снігах під Бахмачем. Ані взад, ні вперед, роби що хоч.
— Пам'ятаю, але скажіть ви мені, де наша Мотря? Чому це вона оставила нас у санях, а сама пішла собі в монастир на снідання? Негарно зробила з нами.
— Мотря все була дівчина своєвільна і пакослива до нас. За те Господь і карає її. Недобра донька, котрої мати рідна не любить.
Хвилину балакали про Мотрю, розважаючи усі її гріхи та недостачі.
— Мотре Василівна, Мо-отре! — стала гукати Гликерія Тимофіївна.
— Нічого собаці робити, то хвіст лиже, — сказала Параскевія Яковлівна, чуючи, що ніхто не відкликається на це гукання.
— Ви до кого?
— До того, що не маєте що робити та й кричите. Репетуєте, як на пуп.
— То я, по-вашому, як, — собака?
І Мотрині ангели-хранителі стали сваритися. Зразу злегка, а далі все гостріше, мало що не взиваючи імені чорта свого надаремно.
— Замість вигадувати лихий зна що, ви краще вилізли б зі своєї шкарлущі та пішли подивитися у монастир, чому це нас так довго десь біля огради тримають.
— Приказуйте своїй прислузі, а не мені. Вам так самої далеко туди, як і мені.
— Мене ломить нога.
— А мене в боці коле.
— Ви молодші, ніж я.
— А ви сильніші від мене, вас і довбнею не діб'є.
— Погане слово гірше довбні по голові валить.
— З вами балакати — що горох по стіні кидати.
— Горох до стіни не причепиться.
— А ваші слова чіпляються чоловіка, як болото підошви.
Мало не побилися в буді. Безсильна злість затулила їм губи. Мовчали, може, з годину.
— Та ж бо то воно не жарт, — почала нараз Параскевія Яковлівна, — тут якесь діявольскоє навожденіє. Чому ж до нас ніякий чорт не навідується. Митрофан, чув, Митрофан! — стала кричати і валити кулаком в передок буди там, де, на її гадку, повинен був сидіти візник.
Митрофан не відзивався.
— Може, до чорта замерз? Може, це ми і не в монастирі, а в полі?
— Або я знаю?
— А де ж тоді Мотря?
— Ви мудріші від мене, скажіть мені де, бо я не знаю.
— Чорт її знає, диявольську дівку, — Мо-отре! Мо-от-ре! — гукала Параскевія Яковлівна.
— Ми-итрофане! — вторувала її Гликерія Тимофіівна.
— Агов там, чув! — відгукнувся нараз за саньми якийсь голос.
Обі товаришки недолі відсапнули.