Мотря
Шрифт:
Дотепер кожний слухав її, бо ніхто не міг їй ніякого закиду зробити, крім того, що мужа під пантофлем тримає… Невже ж це гріх? І добре, що тримала, без того не був би він тим, чим є;
Він тепер не говорить до неї, лихий, — а дивись, стане приказувати.
Ні, ні! Того бути не може!
Нині не бачила його. В канцелярії сидить, письма пише і шле післанцями на всі сторони світу, щоби Мотрі шукали. Мотря — пестуньчик його. Без неї йому і світ немилий.
Чути дзвінки, хтось вулицею
— Ти тут?
— Як бачиш…
— Молишся?
— Так.
— Молися… За себе і за мене… Великі наші гріхи… Бог нас карає, жінко.
— Досвідчає.
— Карає.
— Досвідчає!
— Кажу тобі — карає!.. Про Мотрю ані слиху ні диху.
— Добре сховалася донька перед родителями своїми.
— Перед мамою, — кажи.
— Добра донька перед мамою не втікає.
— Мама мамі не рівна.
— І донька доньці.
— Жінко, не забувай, що ти присягала вчора. Хрест святий цілувала.
— Я не присягала, що мовчатиму. Ще мені мови те умкнуло.
— Язик твій до нещастя веде.
— То відріж його!
— Жінко! — і Василь Леонтійович грізно засвітив очима. Вузькі вони і скісні у нього, ніби ховалися перед людьми, ніби соромилися чогось, та зате грізнішими здавалися, коли крізь них виявлялася злість.
Любов Федорівна змовчала. Замкнула часослов, перехрестилася тричі й поклала книжку на стіл, на тії мережки й вишивання, що від кількох днів надармо рук її дожидали.
— Вісті якої нема? — спитала, зміняючи голос.
— Якої вісті?
— А про Мотрю.
— Ні, нема. Вже я й надію утратив, щоб яка добра вість наспіла. Люди вертають з нічим. Ніяких прикметі Сніг позадував дорогу. Може, де вбита під снігом у якому рові лежить.
— Василю Леонтійовичу, що ви таке говорите? Бога бійтеся, що в таку годину вимовите. Пощо собі щось найгіршого гадати. Може, вона якраз до добрих людей попалася, може, дивись, і вернеться до нас.
— Не з добром їй вертатися до такої матері як ти.
— Зате до батька на крилах прилетить.
— Злість твоя від горя сильніша. Ти у злості і вмреш.
— А тебе люди злижуть, бо дуже солодкий.
— Кращий цукор, ніж полин.
— І полин ліком буває.
Темніло. Кочубей не бачив злоби на устах своєї дружини. Уявляв собі. Уява звичайно від дійсності сильніша. Сваритися не міг.
— Жінко, як би ти серце моє розкраяла нині, то нічого в нім не знайшла би, крім великого болю. Кождий волос болить мене, не то що! Місця собі прибрати не можу, а ти мене їш, живцем їш мене, жінко.
Любов Федорівна по старій своїй звичці хотіла відповісти, що це він її їсть, забуваючи, що вона йому найвірніша жінка й найпильніша господиня, але по голосі його пізнала, що краще тим разом змовчати. І змовчала.
Кочубей хотів іти.
— Куди ж бо ти? Стривай! Сідай на скриню. Бач який обидливий… Кажеш, вернули твої люди і ніяких слідів не знайшли? Усі вернули?
— Ні, ще е всі. Ще нема тих, що на Бахмач післав.
— Гу-ум! Тих, кажеш; нема? А другі ніяких слідів не знайшли? Усе перешукали, кождий хутір, слободу, млин, усіх перепитали?
— Авжеж!
— Так, значиться, наша Мотря туди, як Бахмач.
Василь Леонтійович зірвався зі скрині.
— Як ти кажеш, як? — у його голосі задзвеніла нова надія.
— А так, що коли нігде слідів немає, а з Бахмача ще люди не вернули, так, значиться, вони там на якісь сліди напали і. шукають. Це я тобі своїм бабським розумом гадаю, а ти, може, краще знаєш, на те ти і генеральний суддя.
Кочубей надумувався хвилину.
— Знаєш, жінко, — сказав, — коли б твоє слово та Богові в ухо, не пожалував би я якої сотні червінців на Боже.
— І казати мені не потребуєш, сама знаю. Та ще так собі своїм бабським розумом кмітую, чи не будуть Мотрині сліди десь недалеко від Мазепиної ходи.
Кочубей наблизився до жінки і вдивлявся в її бліде обличчя.
— Що ти кажеш, що?
— Гадаю, чи Мотрині сліди та не будуть «близько від гетьманської ходи, — повторила ще раз.
— Ні, жінко, ти вже задалеко своїми гадками забігаєш.
— Може, заблизько. Бо, побачиш, що, коли б твоя судейська влада була сильнішою від гетьманських привілеїв, то Мотря довго поза батьковою хатою не побувала б.
— Це вже з тебе злість до Івана Степановича балака. Злість засліплює розум.
— Коли хтось і без того не, сліпий.
— Мазепа до такого діла неспосібний.
— Мазепа до всього спосібний.
— Ти по собі всіх легко собі важиш. Івана Степановича не торкай. Він наша влада. За ним цар, не тобі пориватися на його.
— Свого права кожному доходити вільно.
— Якщо він має підставу.
— Підстава знайдеться, але в тебе не буде відваги, бо трус.
— Не у всіх така поривиста вдача, як у тебе. Суперечку перервав ключник. Застукав у двері.
— Увійти!
— Прошу вашої милості, люди з-під Бахмача вернули. Обоє Кочубеї побігли до сіней.
— Що нового? Кажіть! — наглив генеральний суддя. Розказували, перебиваючи один другому, бо кождий хотів нагороду дістати. Кочубей пустив старшого до слова. Від нього довідався, що минулої ночі їхали якісь сани в напрямі Бахмача. На санях, крім погонича, сиділа жінка і хлопець.