Мотря
Шрифт:
Кочубей слухав, ноги під ним дрижали, голова хиталася нервово, ще хвилина і — розридається.
Гетьман взяв його обома руками за плечі і попровадив до свого кабінету.
Чув, як Кочубей тулився до нього і, хлипаючи, говорив:
— Іване Степановичу, ох, Іване Степановичу, який я безталанний!
Довго заспокоював його гетьман, заки він прийшов до себе.
— Не на нас, — говорив Мазепа, — не на нас, бо ми з тобою старі грішники, а на неї зглянеться Бог милосердний. Вона молода, гарна, добра, чому ж їй не пожити на світі, не навтішатися життям? Будь спокійний, не пристоїть такому достойникові, як ти, показувати себе надто м'ягкосердним. Надивилися ми з тобою на людське горе, може, й спричинили його чимало, — потерпім тепер самі.
— Не знаєш ти батьківського терпіння! — хлипав Кочубей.
— Але й ти мого терпіння не знаєш, воно від твойого не менше, бо я Мотрю люблю, як не любив нікого.
— Друже ти мій, — відповів на теє Кочубей, — не маю причини не вірити тобі. Не гадаю, щоб ти зле з Мотрею думав, а коли вона не байдужа до твоїх «афектів», то я, як добрий батько своєї дитини, противитися вашому задумові не буду. За Любов Федорівну не беруся казати.
— І добре робиш, бо вона не з тих, щоб за неї навіть її муж міг говорити. Але я вдячним серцем і твоє слово приймаю, вважай тільки, щоб дотримав його…
Кочубей хотів їхати, але гетьман не пустив його. Зимова ніч, а Кочубей утомлений і збентежений дуже.
— Не ті часи, Василю, — говорив гетьман, — щоб ми по ночах товклися, треба нам шанувати здоровля.
— Любов Федорівна дожидає мене. Неспокійна.
— Хай і вона потерпить. Не зашкодить. Кочубей був такий схвильований недугою доньки, що й вечері не хотів їсти.
— Їдж, Василю, бо вночі не дам, — жартував гетьман, знаючи, що Василь іноді й серед ночі дзвонив на ключника й казав подавати їсти, бо так його поганий сон зневолив, що зголоднів.
Але в Бахмачі він сьогодні заснув кріпко і спокійно. І не будили його, хоч з Мотрею було дуже погано. Гетьман навіть не роздягався. Щолиш над ранок, коли хірург сказав, що хорій знову трохи краще, поклався і задрімав.
Перележав дві-три години між сном а явою. Забагато турбот звалилося на його голову— Та на те він Мазепа, щоб не піддаватися їм. Щолиш щастя, добуте зусиллями важкими, це справжнє щастя, інше — милостиня, кинена тобі химерною судьбою.
Збудився і побачив тихий ранок. Сніг спокійно сипався з неба на землю, як мука із сита, густий-густий!
Гетьман встав у бадьорому настрою. Вірив, що Мотря видужає і що подужає горе. Молода, гарна, добра, — чому ж би їй і щасливою не бути? А може, і ще комусь з нею?..
Сердечне розпрощалися з Кочубеєм.
Цей здивувався, побачивши перед рундуком не свої, а гетьманські коні і сани з гербом Мазепи.
— Їдеш куди? — спитав.
— Хорої не покину. Це для тебе, бо твої коні втомлені, хай спічнуть до полудня. З тобою поїде мій небіж, Война-ровський, для товариства, щоб не було скучно. Назад привезе мені мого канцеляриста Івана Чуйкевича, — потребую його. Маємо дещо писати й компонувати. Поздорови своїх.
«Чомусь-то Іван Степанович дуже уважливий до мене, — гадав собі Кочубей, сідаючи в гетьманські залубні. — Вчера шестірнею їздити дозволив, а нині своїми кіньми відсилає. Чи не дивиться він на мене як зять на тестя? Та — хай би там! Все-таки гетьман, і, нема що казати, велика голова. Може, повезе йому й дальше, як досі везло. Тільки Любов Федорівна! Що ти з нею порадиш?»
Цілу дорогу журився Кочубей, що йому Любов Федорівна скаже, аж пригадав собі, що недуга Мотрі грізніша навіть від Любові Федорівни,! почав молитися в думках.
Войнаровський кілька разів починав розмову, але побачивши, що Кочубей відповідає коротко і ніби нерадо, перестав турбувати старого. «Має він із себе!» — погадав собі.
Заїхали на замок до канцелярій.
Кочубей спитав, чи нема що важного, прочитав дещо, підписав і просив Войнаровського до себе на обід. Але гетьманський небіж відмовився. Казав, що гетьманові треба спішно Чуйкевича.
Гетьманські сани відвезли Кочубея до його двора, вернули, і Войнаровський з Чуйкевичем поїхали в Бахмач.
SEMPER IDEM [38]
— Старий прелюбодій, безсоромний женолюб, нищитель дівочої цноти, — зневажала Любов Федорівна Івана Степановича, слухаючи звіту свого мужа з його поїздки в Бахмач. — Казала я тобі, що Мазепа до всього спосібний, казала я тобі, що ніхто другий, тільки він Мотрю в дорозі переймив, і бачиш, на моїм стало.
— І стало, і не стало, — відповів Кочубей, насилу добившися до слова.
38
Завжди те саме (латин.)
— Господи, Боже, великомученице Варваро і ви всі святі й угодники Божі, згляньтеся на мене, безпомічну і безрадну женщину, і порадьте, що мені з таким бездарним чоловіком робити! — кричала Кочубеїха, аж підскакуючи зі злості.
— Не взивай імені Господа Бога надаремно, а мене не доводи до того, щоб я мав загнуздувати тебе, як нев'їжджену коняку, — відповів Кочубей, виведений жінкою з рівноваги.
Він сподівався, що Любов Федорівна, як зм'якла два дні тому й покаялася, та ще хрест святий поцілувала, так і лишиться такою, — відміниться. Аж ось, бач, яка переміна! На гірше…
— Нев'їжджена коняка, як ти це сказав, повтори ще раз, ну — повтори!
— Піп проповіді двічі не говорить! — відповів Кочубей рішучо, — але ти, жінко, вважай, щоб я тобі ще чогось гіршого не сказав, на що ти собі давно заслужила. Уважай! — і так грізно завернув очима, що Кочубеїха замовкла. Але, як той кіт, готовилася до скоку.
А Кочубей, дірвавшися до слова, став нарікати, що через язикату жінку він зраджує собі старого товариша — гетьмана, що через неї мусить дивитися на терпіння своєї доньки і що довше на таке знущання не дозволить, не дозволить! Донька вмирає, а мати із-за марних амбіцій пекло в хаті робить. Господа Бога не боїться.