Мотря
Шрифт:
— Мотря і її чура! — скрикнула Любов Федорівна.
— Любонько, дозволь… Говори, вашець, дальше.
— Біля Шапчиного хутора напали на них вовки.
— Вовки! — скрикнула Любов Федорівна.
— Вовки, — повторив гонець, — але вони оборонилися щасливо. Як вітер мчали. Хуторяни ні коней, ні людей не могли розпізнати.
— І що?
— Перед Бахмачем наліво повернули, туди як до отця Симона, на попівство.
— Питали в отця Симона?
— Питали. Там їх нема.
— І не було?
— Отець Симон божився, що на очі ясної панночки не бачив. Усі покої нам відчинив, скрізь заглядали, — не було. Кочубей дав людям по червінцеві і відпустив.
— Покріпіться і — спати! Може, ви мені знов потрібні будете.
Люди вийшли. Кочубей своїм звичаєм став ходити по сінях, заложивши руки за спину.
— Що ж ти на це? — спитала Любов Федорівна.
— Що я на це?.. Слід є, але малопомітний.
— Іди за тим слідом. Комісію шли. Хай перетрушують, на кого підзор паде, — питати. Свічками припекти — не зашкодить.
— Не можна. Це гетьманські люди. Моя рука туди не сягає.
— Але його рука по твою доньку сягнула!
— Не кажи гоп, поки не перескочиш!
— Багато я на вітер говорила? Побачиш, що й тепер на мойому стане… Але — цить!.. Сурмлять… Це гетьманські післанці.
Кочубей вибіг і за хвилину з листом від гетьмана вернув.
Дрижучою рукою розривав велику печать. Любов Федорівна свічку взяла зі стола і присвічувала, щоб Василь Леонтійович міг читати дрібне письмо гетьманської собственної руки.
Мазепа прохав Кочубея, щоб він зараз завтра вранці відвідав його в Бахмачі. Важне діло!
Останні слова були підчеркнені.
Кочубей ще раз лист прочитав і сховав за пояс. Кочубеїха побігла в челядну, щоб погостити гетьманських гінців. Гадала дати їм такого спотикача, щоб спотикалися і виговорилися з дечим.
Та завелась.
Гетьманські гінці перед брамою завернули і пігнали назад.
Замкові мури передавали собі голос їх сурм, аж шибки в Кочубеєвім дворі від того гомону дрижали.
ГЕТЬМАНСЬКЕ СЛОВО
Перед рундуком гетьманського двора в Бахмачі спинилася четвірня добірних гнідих коней у посріблюваних шорах.
«Машталір» і «форес» були в лисюрках, критих темно-синім сукном, тої самої краски, що сани.
З саней виліз, спираючись на свого чуру, генеральний суддя, Василь Леонтійович Кочубей. Чура зняв із нього біля саней верхнє медвеже хутро і віддав гетьманському лакеєві, а сам вважно попровадив пана по сходах, бо було недалеко полудня і заморозь злегка пускала, — ховзко було.
В сінях дожидав Кочубея сам гетьман.
Звітався, а побачивши крізь вікно коней, з котрих, як з коминів, бухала пара, спитався:
— Чого це ти так коней заїздив?
Кочубей відповів, що спішився, а дорога важка, сильно позадувало снігами.
— Чому ж ти тоді шестірнею не приїхав? — спитав гетьман.
— Хіба ж тобі, Іване Степановичу, не відомо, що шестірнею у нас тільки гетьман їздить?
Мазела поклав злегка руку на Кочубеєве рам'я:
— Товаришу, можеш безпечно їздити шестірнею, коли це тільки буде тобі потрібне.
— Спасибі! — відповів, ніби байдуже, Василь Леонтійович, але в душі рад був тій честі, не так про себе, як більше з уваги на Любов Федорівну, котра дуже «гонори» любила.
Лакеї зняли з плечей генерального судді і другу шубу, стягнули з чобіт «берлачі», і Мазепа попросив гостя до свого кабінету.
Тут перед коминком стояв невеликий круглий стіл, накритий білою скатерткою. На столі піднос зі срібними, позолочуваними чарками і «карафини» з усякого рода горівками.
— Сідай, Василю, отут, — говорив гетьман, вказуючи на велике, м'ягкими подушками вистелене крісло, — і грійся! Ти продрох, кріпкий нині мороз. Наливай, яка тобі найлютіша, я тої самої з тобою нап'юся.
Аж тепер запримітив Мазепа, що Кочубей у чорному контуші зі сріблом перетиканими вильотами і що пояс у його на жалібний бік зав'язаний.
— А це що? — спитав. — Невже ж Марія Федорівна?
— Марія Федорівна, — відповів Кочубей, — скрипливе колесо, котре довго тягне. Вона зимою кашляє і плаче, а літом сміється і скаче.
— Так славити Бога, а я боявся, чи не з нею отеє щось недоброго сталося. Жаль було б! Твоєї дружини сестра, — женщина великих чеснот, великого ума людина, політична, звичайна, зайвого слова не скаже, мало тепер таких. Побажай їй від мене скорого подужання і скажи, що як приїду в Батурин, то вже, що б там не було, а відвідаю добру Марію Федорівну.
Кочубей розумів, що гетьман хвалив Марію Федорівну коштом її сестри, Любові, але вдавав, що цього не помітив.
— Великі турботи маю тепер, — сказав.
— А хто їх не має, мій друже? Турботи турботами, а борщ стигне. Рибний, печорський борщ, — ти його любиш, у правда? — і налив Кочубеєві ще одну тарілку. По піснім борщі йшли всякого роду риби, на тепло і на зимно, на солодко і по-жидівськи, бо був пісний час, перед Різдвом.
— Рибки, грибки, вепровинка потрібують завше винка, — приговорював гетьман, наливаючи власною рукою срібні чарки. — А рибки люблять його окремо. Рибу все треба залити вином. А може, ти горілку волиш? Вибирай, будь як у себе дома. Так випиймо ж тоді на потуху, чи на потугу, не знаю, що нам потрібніше, мабуть, що це друге.
— Мені вже й трунок не ллється у шлунок, — відповів Кочубей. Але гетьман не розпитував чому, чекав аж Кочубей сам скаже. Поки що пильнував, щоб його добре вгостити, знаючи, що Кочубей голоду не любив, — такої був «комплекції». «Їджте, бо вночі не дамо», — говорили Кочубеї за вечерею до своїх гостей.
Коли вже й солодке пройшло, і опошнянські сливи на шпичках понасилювані, цукром облиті і кмінком злегка притрушені появилися на столі, гетьман подав Кочубеєві файку і подякував йому, що цей у Бахмач до нього приїхав.