Мотря

Лепкий Богдан

Ігуменя перемінилася прямо в стовп солі. Довго-довге стояла, ніби їй мову умкнуло і владу в тілі відібрало. А потім сіла на свій столець і шептала молитву.

— Владичице, помози на ни милосердовавши, потщися, погибаєм, от множества прегрішеній, не отврати твоя раби тщи; тя бо і єдину надежду імами… аще бо ти не би предстояла моляще, кто би нас ізбавил от толиких бід!

Кочубеєві «сродниці» побожно рушали губами і осінювали себе хрестом, спозираючи на двері, чи не відчиняться вони до монастирської трапези, бо вже добре-таки були голодні. Не їли ні снідання, ні обіду, а тут уже і підвечіркувати давно пора. В Кочубея вони до таких постів не звикли.

Замість подати підвечірок, ігуменя казала вдарити в дзвін. Цілий монастир пішов до церкви молитися за спасення раби божої Мотрі Василівни, за те, щоби всі сили небеснії вирвали її з рук диявольських прислужників і привели її цілою і неушкодженою до тихих дверей тутешнього монастиря, як вірну й непостидиму служебницю Христову.

По Мотрі прийшла черга на молитви за ісціленіє раби божої (імярек), дочері богоспасаємого Петра Лаврентійевича, прибігающої со вірою, со страхом і со трепетом до здішної чудотворної ікони пресвятої Богородиці…

Темно було, як скінчилися молитви в церкві. Черниці розійшлись по своїх келіях. Хору доньку Петра Лаврентійовича забрала до себе сестра Єпіфанія, її батько разом із «дамами Кочубеєвого двора» пішли до ігумені на пісну вечерю.

— Простіть, — шептала за столом Параскевія Яковлівна, як молодша, до уха своєї товаришки, — простіть, якщої, я вас своїми словами нині рано вразила.

— Нехай Бог простить! — відповіла, зітхаючи, Гликерія Тимофіївна. — Чарочку б так, хоч малесеньку, продрохла я.

— А мені ніби хтось пальцем під глотку суне.

— Кажіть її.

— Кому?

— А ігумені, кому ж би?

— Не годиться, видно, не вживають.

— Притворюються святими.

— Як кажете? — звернулася нараз до них ігуменя. — Будь ласка, говоріть голосніше. Постарілася я, недочуваю.

— Про Мотреньку нашу балакаємо. Де то вона тепер бідненька пробуває? Чи жива ще наша пташечка? Чи не простудилася? Чи буде кому безталанній хоть чарочку грітого вина подати?

— На простуду найкраще липового цвіту напитися, — відповіла ігуменя, — та ще гірчиці до грудей або до болящого боку прикласти, а горілка та вино — то не лік, лиш «поврежденіє» нашої душі і тіла.

Кочубеєві дами побачили, що не договоряться до чарки, і сіли маком, похнюпившися, як сови.

Ігуменя турбувалася, що їй треба робити. Треба ж його милості генеральному судді докласти про нещасливу пригоду. Годі окривати, а говорити важко.

— Поїхали би ми, — почала Гликерія Тимофіївна, — так Бог нам свідком, нездужаємо, ледви на ногах тримаємося. Цілісіньку ніч не спали, смертельного страху наїлися, ні душі, ні тіла собі не чуємо.

— Не знаю, як Гликерія Тимофіївна, — жалувалася Параскевія Яковлівна, — але я, то добре, як від цього стола до якого там ліжка доволічуся. Мене таки сильне дуже потурбували.

— А мене, гадаєте, ні? Мало то якийсь, бий го сила божа, за горло давив, мало мене попід ребра штовхав, добре, що шубу мала на собі, а то б кісточки мої старесенькі геть поторощив.

— Не тямлю, бо в обморок попала, — заявила Параскевія Яковлівна.

Так то вони довго радили і журилися, аж стало на тім, що нікому їхати в Батурин, лиш одній ігумені. Вона, як священна особа, найкраще надається на посла такої нещасливої новини. Хто, як не ігуменя, може розважити тяжко опечалених родителів у їх великому горю, кому більше, як не їй, безпечно тепер їхати в Батурин?

Ігумені, мабуть, не дуже-то й хотілося кидати свою теплу келію, але погадала собі, що так воно годиться.

В перший мент Кочубеї, може, й будуть сердитися на неї, може, Любов Федорівна і вилається здорово, бо в неї тога не купити, але як пройде перший гнів, то все ж таки пошанують її. Скажуть: «Сама ігуменя потрудилася до нас, щоби нас потішити в горю».

І з порожніми руками вона певно не верне.

Ігуменя рішилася їхати і то зараз, незважаючи на пізню пору.

— Нічого мені боятися, — казала, — стара я і не світська. Господь служебницю свою не випустить з опіки.

Поїхала тими самими Кочубеєвими саньми, що привезли для монастиря дарунки.

Петро Лаврентійович додав їй своїх людей для охорони.

Сродниці, охаючи та охаючи, осталися в монастирі, їм відвели одну з келій, призначених для проїзжих.

Лежачи по пісній вечері на подушках з недертого пір'я, нарікали на свою лиху долю.

— Моя доля, як із собачого хвоста сито.

— А мою якби собака узріла, то три дні до місяця вила б.

— Не було зранку, не буде й до останку.

— Не даром говорив мій покійник, скільки свічки, стільки й світла. Погас, та й пішло мені з Петрового дня.

— Своєї недолі і конем не об'їдеш.

— Так мало бути і так сталося.

— Та коли б, чуєте, знаття, де впаду, то б і соломки підослала.

— Коли б знаття, що в куми пиття. Коли 6 той розум ізпереду, що ззаду.

— І я це кажу, що коли б той розум ізпереду, що ззаду, то не їхали б. В боці коле, з ліжка не зведуся. Хай Любов Федорівна сама свою доньку в монастир везе, коли забаглося в черниці. Я на монастир нецікава.

— Та що про це, чуєте, балакати. Сталося і невідстанеться. Тепер би нам поміркувати, як вилізти з тієї халепи.

— Виліземо, як чорт із багнюки!

— Але ж і в багнюці не вік вікувати.

— Посидьмо тут, поки нас не женуть. А тим часом ігуменя уговкає Кочубеїв. Скаже, що ми занедужали з перестраху та від побоїв. Перемелеться, мука буде.

— Брехнею і під столом не вибрешешся. Ще на наше лихо зловлять де Мотрю або її умичників і вилізе шило з мішка.