Мушкетери
Шрифт:
— І все-таки вихід має бути, — впевнено сказав академік. — Вам, Матвію Михайловичу, треба залучити до цієї справи інших фізиків. А вам, Григорію, потурбуватися про те, щоб зразки фарби швидше попали в Москву…
Хтось сказав, що основним рушієм у техніці завжди були лінощі. Одній людині було ліньки ходити пішки — і вона винайшла автомобіль. Інша лінувалася прати білизну в ночвах — і придумала пральну машину. І так далі.
Це, звичайно, жарт. Справжнім рушієм прогресу завжди була неможливість вирішити нове завдання
…Здавалося б, що Матвій і раніше не витрачав часу даремно. Його аналізи ставали все точнішими й точнішими. Чи давно вія не міг визначити різниці в мільйон років?
А останні моделі приладу помилялись не більше як на сто тисяч років.
Не більше, але, на жаль, і не менше. Така точність була ще придатна до якоїсь міри при визначенні віку саммілітів. Але зараз вона нікуди не годилась. Вимагалося знайти якийсь абсолютно новий принцип виміру: ніякими поступовими вдосконаленнями, ніякими доробками старого методу обійтись було неможливо. Неможливо вже через одне те, що поступово — отже довго.
Поки йшлося тільки про самміліти, Матвієві навіть багато місяців не здавалися надто довгим строком. Врешті-решт, камінь є камінь. Лежав тисячі, коли не мільйони років, — полежить ще з рік.
Тепер йшлося про долю його друзів — про долю Майї, Тарасюка. І про долю всієї справи.
Тут уже не тільки рік, не тільки місяць — кожен зайвий тиждень, кожен зайвий день ставали нестерпно довгими.
Раніше Матвій почував себе просто тим, хто починає. Людиною, котра ввела м’яч у гру. Щонайбільше — одним із команди. Тепер він знав: усе залежить од нього. Гол у ворота противника може забити лише він.
Ні, вирішити завдання старим методом було неможливо! І ця неможливість, як уже не раз траплялося в науці, наштовхнула Матвія на відкриття. Власне кажучи, сам він не вважав це відкриттям. Навпаки, коли в нього виникла думка скористатися наведеною радіацією, він обома руками схопився за голову і гірко застогнав: “Телепень!”
Наведена радіація і справді не була новиною. Відтоді як було виявлено космічні промені, вчені знали, що вони бомбардують усе, що є на поверхні Землі. Ніби маленькі снаряди, в’їдаються космічні часточки в людей, у дерева, в каміння, залишаючи невидимі сліди.
А якщо заховати камінь у печеру? Що станеться тоді? Лише невеличка частина космічних снарядиків проб’ється крізь склепіння печери і дістанеться каменю. Решта застряне у товщі склепіння. Тому в захованому в печері камінні далеко менше потривожених атомів, ніж у тому, що лишилося назовні, без захисту. Настільки менше, наскільки довше він пролежав у сховищі.
Але хіба все це стосується лише каменю? Звичайно ж, ні! Замість каменю в печеру можна помістити глиняний черепок чи монету. Або грудочку вохри. Так, вохри, хай йому біс!
Вісім днів знадобилося для того, щоб переправити в Москву чотири грами жовтої фарби, яку Фернан нашкріб з ноги Майїного космонавта, — і всі ці вісім днів Матвій не стуляв повік.
Та все ж таки він би не встиг закінчити розрахунків, якби не Григорій, що мотався наче віхола по інститутах, лабораторіях, конструкторських бюро і блискавично виконував усі Матвієві доручення: умовляв, діставав, домагався, пробивав, переконував…
І коли пробірка з жовтим порошком на дні потрапила в лабораторію Бєлова, її вже чекав новий прилад. Щоправда, він не був таким викінчено компактним і гарним як термоаналізатор з його райдужним стовпчиком. Великий чорний циліндр, схожий на голландську піч, не вміщав усієї апаратури, і дроти тягнулися від нього вгору — до чарунок транзисторів, униз — до трансформатора, убік — до осцилографа.
Зате точність його була чудова. Вчора на останньому випробуванні тричі повторений дослід з єдиним привезеним Тарасюком саммілітом дав числа: 19200, 19800 і 21000. Тобто двадцять тисяч плюс-мінус тисячу років. Сумнівів не могло бути — маленька напівпрозора груша з’явилася на Землі двадцять тисяч років тому. Всього двадцять тисяч років тому!
…Взявши з Тарасюкових рук дорогоцінний жовтий порошок, Бєлов виштовхнув Григорія за двері, розділив вміст пробірки на десять рівних частин і почав дослід.
Він вийшов із лабораторії опівночі на четверту добу, зробивши підряд десять найскладніших досліджень.
В його зубах хрустів задубілий бублик, руку відтягував важкий портфель. У портфелі лежала метрика Майїного космонавта.
Ні, Майя ніколи не могла написати картину, поруч з якою сфотографував її цей пройдисвіт, що назвався Смітом. Та й що там Майя! Жодна з її прабабусь не змогла б цього зробити… з тієї простої причини, що прилад засвідчив: жовта вохра з надісланої Фернаном Гізе пробірки потрапила на стінку печери за двадцять тисяч років до народження Майїної прабабусі. Того ж таки тисячоліття, коли неподалік від ущелини Джаббар, на гладенькій, як стіл, рівнині з’явилися самміліти. Того ж таки!
Є в юристів таке поняття — алібі. Якщо нитки злочину ведуть до людини, котра довела, що в момент злочину вона була в іншому місці, то вона довела свою непричетність. Нитка обривається, і треба шукати іншу.
Майїн космонавт ніколи не доведе свого алібі! Тоді, коли дивні напівпрозорі краплини з’являлися в Саммілі, він був там!
Ідучи повз вестибюль, Бєлов побачив своє відображення в дзеркалі й жахнувся. Щоки заросли рудуватою щетиною. Бакенбарди робили його ще більше схожим на великого поета.
Він одвернувся від дзеркала і тільки зараз помітив довготелесу постать, що підводилася з вахтерського крісла.
Постать випросталася й лагідно промовила Тарасюковим голосом:
— Ти пам’ятник собі воздвиг нерукотворний?
Якби Бєлов не пробув три дні та чотири ночі зачинившись у лабораторії, то, можливо, й здивувався б, побачивши свого друга. Тарасюкові очі почервоніли так, ніби це не Матвій, а він просидів за приладами три доби підряд. Підборіддя стало схоже на чорну щітку.