Мушкетери
Шрифт:
— Гаразд, хай вам цур, притягну з поштамту ящики. Але на ту суботу, можливо, станеться і щось цікавіше, ніж робота вашого приладу…
— А що саме? — без особливого ентузіазму спитала Майя.
Серьогін помовчав, аби посилити ефект, а потім скромно сказав:
— Я привезу вам вимпел.
— Краще спочатку посилку, — відразу ж попрохала Майя.
— Гаразд, — погодився Леонід. — Спершу посилку, потім вимпел.
Він з гідністю вклонився і вийшов. Майя не витримала й розсміялася. На її подив, Бєлов навіть
Майя штовхнула його в плече:
— Що з тобою?
— Схоже на те, що Леонід пронюхав більше, ніж треба.
…Від того самого суботнього вечора, коли в кабінеті редакції вперше з’явився Бєлов із своїм рукописом, космічний скарб засів у думках Серьогіна. Він добре собі його уявляв! Високий циліндр із матового “неземного” металу.
Серьогін стільки разів “бачив” його, що навіть розбурканий серед ночі, міг би описати цей циліндр абсолютно точно. Діаметр-метра з півтора. Висота — метрів з десять. Абсолютно рівна, без єдиної заклепки поверхня.
Місце перебування циліндра, на жаль, Серьогін уявляв собі не так ясно.
Два місяці тому, коли їздив на вівчарські пасовища в гори, він дивувався, як йому раніше не спало на думку, що космічний вимпел міг бути залишений тільки на вершині якогось недоступного восьмитисячника. Повернувшись у Москву, Серьогін склав власний облік усіх мандрівок на Памір та в Гімалаї і обійшов з десяток переможців захмарних висот, детально розпитуючи їх про всі подробиці, котрі вони помітили на вершині гори.
Тиждень тому, коли Серьогін плив морем, він був абсолютно впевнений, що “неземний” циліндр спочиває в глибині океану. Серьогіна просто неможливо було одірвати від борту, він міг годинами стояти непорушно, вдивляючись у прозору зеленкувату воду. Скільки раз його кидало в жар і в холод, коли внизу виникало сріблясте мерехтіння, хоч він і знав, що то лише зграйки риб і ніщо інше…
А пустелі! Нікому на світі він не заздрив так, як Григорієві і Майї, котрі поїхали в Саммілі.
Зате тепер Серьогін не заздрив нікому. Це йому незабаром заздритимуть усі!
Розмова з головним редактором була дуже лаконічна.
— Коли здаєш нарис про моряків-краболовів? — спитав редактор.
— Завтра! — охоче відповів Серьогін.
— Добре. Отже, за три дні, коли здаси нарис…
— Але ж я, слово честі, здам завтра! — знову вигукнув Леонід.
— Я й кажу, — спокійно вів редактор, — здаси завтра, позавтра одержиш на доопрацювання, а днів через три здаси остаточно Тоді й полетиш.
На третій день він здав нарис “остаточно”.
Редактор дуже суворо наказав не “партизанити”. Сфотографувати з літака, і крупним планом. Розпитати старих людей, краєзнавців, якщо такі будуть у селищі. Довідатися, чи бував на цьому місці хтось з учених, щоб потім налагодити з ними зв’язок. Більше нічого!
Сьогодні
Звичайно, перед від’їздом треба було посидіти в архіві — покопатися в документах про цей край. Але ноги самі привели його до Бєлова.
Дуже важко втриматися від спокуси! Якби не їхати на поштамт по посилку, він міг би прохопитися…
Правду кажучи, не дуже й гарно приховувати таку новину від самого Бєлова. Але нічого, сім днів зачекає. Що може статися за сім днів? Абсолютно нічого.
А через тиждень він в’їде до Матвія на білому коні! Цікаво, що скаже тоді Кремньова про легковажність журналістів?
Годинник показував три хвилини на дванадцяту. Шум моторів перейшов у суцільне, майже відчутне ревище. Спинка крісла притислася Серьогіну до плечей, і червоні вогні злітної смуги помчали мимо, зливаючись у суцільну риску.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
За одним проектом
Багаття кидало мінливі жовтогарячі бліки на гранчасту піраміду, що здіймалася в чорне небо.
— На білому коні я вже нікуди не в’їду, — прошепотів Серьогін, нахиляючись до Тарасюка. — Але зваж на моє репортерське становище — хоч за відрядження я мушу відробити? Я ж завтра вилітаю!
— Мусиш, мусиш! — розсміявся Григорій. — Слухай і намотуй на вус…
Серьогін неуважно вслухався в те, що казав Тарасюк, і гортав свій кореспондентський блокнот.
…Наступав сьомий вечір — сьомий від того дня, коли Серьогін вперше зійшов на берег Перламутрового озера і побачив таємничу гранітну піраміду, коло підніжжя якої спав… Тарасюк. Незабаром сюди прилетіли Матвій Бєлов і Майя.
Кожний день минулого тижня був насичений радістю відкриттів і гіркотою розчарувань.
Про перше відкриття Серьогін довідався через десять хвилин по тому, як виліз із вертольота. Григорій привів його і пілота до піраміди, тицьнув її ногою і з гордістю повідомив:
— Сторона основи дорівнює двадцять п’ять метрів.
— Як у Хірбеті? — вигукнув Серьогін-
— Так точно! Будували за одним проектом! — Тарасюк клацнув підборами. — Але, щоб довести це остаточно, треба ще виміряти ребро… За вашою допомогою, товаришу пілоте!
Через півгодини Григорій спустився по мотузяній драбині з вертольота, що повис над пірамідою, прямо на її вершину. Закріпив на ній кінець тонкого телефонного кабелю, а весь моток кинув униз — Серьогіну.