Мушкетери
Шрифт:
Впевненість Серьогіна здалася Матвієві кумедною. Він запитав:
— Але чому ти все-таки вирішив, що на Землю прилетіли з Фаетона, якщо навіть вважати Фаетон за “Таїру”?
Серьогін замислився, та ненадовго.
— А звідки ж іще? На Марсі ж людей нібито немає…
— Пасажирів з рейсу номер чотири Москва — Красноярськ просять пройти на. посадку! — долинув здалеку рокітливий голос гучномовця.
Матвій озирнувся. Вони з Серьогіним забрели дуже далеко.
Матвій обійняв Серьогіна, ласкаво поплескав його по спині й побіг до
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Починать розкопки!
— Ану, злазь, не бійся! — закричав Тарасюк, побачивши Матвія Бєлова на верхній сходинці височенного трапа.
І коли Бєлов остаточно спустився з неба на землю, повідомив уже не так голосно:
— Дідька лисого!
В перекладі на наукову мову це означало, що його дводенні розшуки в учених красноярських сферах не додали жодної крихти цементу до геометричної основи нинішньої експедиції, що ґрунтувалася на крихкому піску здогадок.
Оскільки Матвій зовсім не прореагував на коротке за формою, але досить насичене змістом повідомлення, Тарасюк визнав за потрібне додати:
— Якщо не лічити чотирьох палеолітичних барельєфів… їх знайшли красноярські школярі на скелях одного із єнісейських островів, кілометрів за сто двадцять на захід від Темірбаша.
По дорозі, в машині, Матвій спочатку переглянув усі до єдиного фотознімки барельєфів — тьмяних, заледве, помітних вибоїн, з яких важко було судити про силуети тварин — чи то коней, чи то оленів.
Бурхливі води багатьох тисяч потоків, люті сибірські морози й різкі вітри вирівняли поверхню скель, злизали з неї гори каміння, невпізнанно змінивши обриси барельєфів.
— Не Саммілі! — висловився нарешті Матвій.
— Не Саммілі, — погодився Тарасюк.
— Тут усе чи ще є?
— Поки що все…
— А скільки їм років?
Тарасюк стиснув плечима.
— Ну, приблизно?
— Кажуть, сьоме-десяте століття…
— До?
— Та ні, розумієш… Нашої ери.
— Докази?
— Незначні…
Друзі вели свою неквапливу розмову, а тим часом новенькі, як лялечки, вулиці різко обірвались, і з обох боків шосе замигтіли дерева. Смолистий дух лісу запанував у машині.
Потім хвойні стіни розсунулись, і попереду відкрилося невелике льотне поле: укочена злітна смуга, дерев’яний будиночок аеровокзалу, повільна вертушка локатора.
А за льотним полем — зовсім близько, рукою подати — почали скупчуватись гори. Спочатку — нижчі, з пологими краями, чітко вищерблені зеленою тайгою. Далі — все вищі й крутіші.
— Країна! — з гордістю першовідкривача урочисто вимовив Тарасюк, виходячи з машини.
Матвій промовчав.
Чомусь люди завжди найбільше боялися того, що їх чекає в майбутньому, хоча частіше слід було б побоюватися того, що лишилось у минулому.
Коли, наприклад, кажуть, що незабаром ракети будуть звичайним пасажирським транспортом, то в серці холоне. Пригадується барон Мюнхгаузен верхи на ядрі. Або відьма на мітлі. І забувається, що ще вчора
Саме з цих причин і забобонів мушкетери з задоволенням розглядали маленький, наче метелик, чотирикрилий літачок, що затишно вмостився на зеленому газончику льотного поля. Його навіть не хотілося називати літаком — це був аероплан. Тарасюку він здавався майже живою істотою, і в усякому разі — далеко симпатичнішим, ніж будь-яка багатомісна машина.
Всю безпідставність свого потягу до архаїки вони відчули на повну силу вже при зльоті. “Бісів кукурузник”, як негайно охрестив Тарасюк ні в чому не винувату машину, вилаявши водночас ні до чого не причетний злак, з самого початку тримався наче необ’їжджений кінь на манежі. То ставав дибки, то раптом підкидав круп, то починав гасати з боку в бік. Причому, на відміну од манежу, тут не можна було ні зупинити коня, ні скочити з нього.
— Нерівномірне нагрівання атмосфери! — пояснив Матвій, мужньо зціпивши щелепи і впершись п’ятами в протилежне сидіння, тоді як “кукурузник” з прискоренням дев’ять цілих вісімдесят одна сота метра на секунду в квадраті провалювався з однієї ями в іншу.
— Вертикальні потоки! — бурмотів Григорій, намагаючись не розкривати рота.
Лише над самим Темірбашем припинилася качка, і перед заціпенілим поглядом мушкетерів розгорнулося старовинне містечко — власне, навіть не одне містечко, а ціле сімейство великих і малих скупчень будинків і будиночків, пофарбованих у веселі світлі кольори — пісочний, абрикосовий, світло-зелений. Між будинками стирчало кілька башточок, оббитих дошками, — шахтових копрів, диміли димарі з яскраво-червоної та білої цегли.
В самій середині невеликого плато темніло кругле ямище з стрімкими схилами. На дні повзли грузовики.
Свавільні стрибки “кукурузника” стали ніби увертюрою до всього, що потім мало відбутися.
— Закон максимального свинства! — з серцем сказав Тарасюк головному інженерові Темірбаського гірничо-металургійного комбінату, коли той розгорнув перед ним полотнище, якого з успіхом-вистачало б на екран звичайного кінотеатру. Всю карту дуже густо покривали умовні позначки “погашених” і діючих шахт найрізноманітніших споруд, житлових приміщень, транспортних, електричних та різних інших комунікацій. Лише дуже спритне бісеня не зламало б собі ногу в цьому хаосі давно обжитого людьми шматка землі.
Темірбаська копальня існувала мало не з петровських часів… І ніхто не міг сказати, скільки віків до того брали тут люди мідну руду, що лежала на самій поверхні, а ще раніше — твердий блискучий кремінь.
Матвій засмучено дивився на полотнище. На круглому плато, що було затиснено між сопками, більше як на протязі двохсот років виникали то тут, то там каменоломні, шахточки, заводики, відвали, купи всякого сміття, а потім утворився кратер цього кар’єру, гідний доброго місячного цирку.
І скільки разів усе це було перерито та перелопачено! Що тут могло зберегтися?