Мушкетери
Шрифт:
— Правильно, — сказав Матвій.
— Зачекай! Адже можливе і трете пояснення. Колись сталася в житті людей якась дуже важлива подія, що залишилась у людській пам’яті у вигляді числа “три”. Священного числа!
Ще один день закінчувався. Диктор уже побажав радіослухачам на добраніч. За вікном затих шурхіт машин. Місяць, що став тепер таким близьким, хоч жодна людина ще не ступила на його поверхню, повис у вікні, наче блакитна куля.
Матвій сидів долі на величезній
Він намалював червоним олівцем трикутник піраміди на тому місці, де на карті був маленький чорний кружечок і напис: “Хірбет”. Потім ще один такий самий трикутник на місці маленької блакитної цяточки в Сибіру.
“Якщо Майя не помиляється, — подумав він, — то мусить бути третя піраміда. Стоїть десь у джунглях, або на дні морському, або під шаром торфу на болоті…”
Ну, а якщо не піраміда?
Врєшті-решт, будь-яка споруда має той мінус, що її можна зруйнувати. А що не можна зруйнувати?
Звичайно, на Землі немає г нічого абсолютно незмінного — навіть материки міняють свої обриси, навіть полюси і ті мандрують по земній поверхні.
Але хіба не можна вибрати щось у мільйони разів довговічніше, ніж висічений із скелі тригранний знак? Безумовно, можна… Той же Північний полюс або Південний. Або навіть якусь гору.
— Але яку саме? Адже потрібна така гора, котра відрізнялась би од усіх інших гір… Та й, якби він, Матвій Бєлов, почав вибирати основні точки для сітки знаків на довгі тисячоліття, то однією з них він обов’язково зробив би найвищу гору планети! Найвищу висоту!
Вимовивши в думці останні слова, Матвій аж занімів. Проти свого бажання, абсолютно проти своєї волі, він повторив ті самі слова!
В його вухах лунав дзвінкий Майїн голос:
“І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину…”
Матвій зірвався на ноги. Хай йому біс! “Найглибша глибина” справді зовсім не гірша за “найвищу висоту”! Невже Маріанська западина не така довговічна, як Джомолунгма?
Звичайно ж, дві найпримітніші точки на Землі — Джомолунгма і Маріана… А третя? “День, що дорівнює ночі”? Незрозуміло. “Зірка опівночі”?
Але опівночі в різних місцях планети світиться чимало зірок… Чекай-но! Але тоді до чого тут піраміди? До чого вони?
Матвій подивився на карту, і на його лобі виступили краплі поту: Хірбет, Джомолунгма і Маріанська западина лежали на одній прямій…
Не довіряючи своїм очам, він кинувся до письмового столу, схопив рейсшину і приклав її до карти.
Ні, очі не обдурили його! Будівничі розташували Хірбетську піраміду саме на продовженні лінії, що з’єднує “найглибшу глибину” Землі з її “найвищою висотою”.
Але навіщо? Лише для того, щоб указати на ці дві точки — на Джомолунгму
Припустимо, що тільки для цього… Але чому тоді від Хірбету до Джомолунгми рівно така ж сама відстань, як від Джомолунгми до Маріанської западини? Чому вони не вибрали для піраміди якесь інше місце на тій же прямій?..
І ще. Чому вони поставили другу піраміду саме в Кришталевому?
Матвій узяв червоний олівець знову і з’єднав Хірбет, Джомолунгму та Маріанську западину жирною червоною рискою. Потім приклав рейсшину до її кінця біля темно-синьої плямочки в океані й одночасно до маленького трикутника біля Перламутрового озера.
— Цікаво, — прошепотів він. — Дуже цікаво! Якщо я не помиляюсь, тут шістдесят градусів.
Матвій підхопився, взяв на столі великий мідний транспортир і приклав його до рейсшини.
Він не помилявся. Лінія, яка з’єднувала Кришталевий з Маріанською западиною, йшла під кутом у шістдесят градусів до лінії, що була проведена між западиною і Хірбетським нагір’ям.
Не зрозуміти такого точного визначення могла б хіба що людина, котра зовсім забула геометрію. Шістдесят градусів. Правильний трикутник!
Не гаючи ні секунди, Матвій почав креслити його на карті, і незабаром дві червоні лінії, що вийшли з Хірбету і Маріани, зійшлися за Північним полюсом в Льодовитому океані.
Невже вони залишили вимпел на дні океану? Та ще й Північного Льодовитого?
Кілька хвилин Матвій простояв на колінах, дивлячись на стародавній материк, який ось уже на протязі мільйонів років не піддається ні грізній вогненній стихії, що клекоче під ним, ні не менш грізній водяній стихії, яка штурмує його береги.
Що й казати, якби він, Матвій Бєлов, був жителем якогось Канопуса чи Оріона і з’явився на Землю хоч двадцять мільйонів, хоч двадцять тисяч років тому, навряд чи пощастило б йому відшукати надійніше сховище для вимпела, ніж Азіатський материк…
— Але де? В якій саме точці Азії?
Ще не раз він поглядав то на одну, то на другу вершину накресленого на карті червоного трикутника. Невже все-таки в океані? Спробуй доберись туди!
А якщо не в океані?..
Вже на ранок після довгих роздумів Матвій почав помічати щось у центрі трикутника, бормочучи при цьому: “Висота, вона ж медіана, вона ж бісектриса…”
Потім повільно підвівся від карти, глянув на годинник, який показував за чверть п’яту, підійшов до телефону і, одчайдушно махнувши рукою, набрав номер.
З хвилину ніхто не відповідав. Потім у трубці почувся сонний сердитий голос.
— Майєчко, вітаю! — весело сказав Матвій. — Ти маєш карту Азії?
— Ти що, з глузду з’їхав? — розсердилась Майя.
— Можливо! Але я хочу, щоб ти раніше за всіх довідалася: місце перебування вимпела — за триста сорок кілометрів від Красноярська!