Музей покинутих секретів

Забужко Оксана Стефанивна

Не маю права, пробурмотів Павло Іванович: моя поінформованість явно виявилась для нього несподіванкою, до такого звіра, як журналістське розслідування, він не звик, звик до іншої публіки — до нікому не потрібних і незагрозливих вчених, до тихих кабінетних істориків, прищавих студентів і аспірантів в окулярах, які подають свої складені за формою №_ запити і, одержавши відповідь «документ відсутній», чемно записують її собі в науковий результат, — до відсутности опору матеріалу. Так що я навіть відчула укол професійних гордощів: знай наших!.. Він пошукає, пообіцяв Павло Іванович. І отут у мене вже чітко виникло враження, що йому чогось страх як не хочеться того робити. І що через два тижні, коли сказав перетелефонувати, він знову, скрушно розвівши руками, доповість мені, під слово офіцера, що нічого не знайшов.

Ех, Дарино Анатоліївно, Дарино Анатоліївно…

Ні, здається,

то пізніше так подумалося — коли він мене проводжав до виходу і, вже не мавши чого більше додати, все одно продовжував говорити, мовби його забули вимкнути, — говорив і говорив, як піском сипав, аж пригадав мені, вперше за всю аудієнцію, того капітана з юрливими чорними очками, що колись «співбесідував» мене в ректораті перед дипломною практикою, — говорила покійниця до самої смерти, та все чорти-батька-зна-що. Старий вишкіл, за тими самими підручниками, і який мудак їм їх писав?.. І чомусь знову завів за свого батька — ніби й далі намагався скласти наші пасочки в одну пісочницю, подружити свого інваліда тепер уже напряму з моїми героями, з колишнім супротивником, мир-миром, — одна фраза з того потоку свідомости мене вдряпнула, не схоже було, щоб Павло Іванович на ходу її вигадав: буцімто Бухалов-старший йому казав, у хвилини відвертости (п'яної?), що бандерівців він, Бухалов-старший, «глибоко поважає» (звучало таки як пряма калька з п'яної російської), бо так, як вони, бандерівці, «стояли за своє», «нам» (слід розуміти, колеґам обох Бухалових, батька й сина) було «вчитись і вчитись». Он як. Щось подібне казав свого часу Павло Іванович і моїй мамі — тільки вже не про бандерівців, а про неї саму: про її відданість чоловікові, і що він хотів би, щоб його дружина так за нього «стояла», — якісь тоді в Павла Івановича були службові неприємності, а бідна мама цим каґебістським компліментом така була горда, що запам'ятала на ввесь вік. Я, правда, підозрюю, що ця, майже дисидентська з боку Бухалова-старшого (от лихо, всі тоді, виявляється, дисидентами були!), «глибока повага» до бандерівців пояснювалась виключно тим, що вони зробили його інвалідом: усі ці «борці з бандитизмом», як і прості бандити, поважають тільки того, від кого можуть капітально одержати в дюндель, і що капітальніше одержують, то більше поважають. Але, щоб зовсім уже не іґнорувати прагнень Павла Івановича до офіційно проголошеного президентом курсу на національне замирення, я й собі згідно промимрила, що десь мені, під час роботи над фільмом, траплялося чути це ім'я — капітан Бухалов, може, то якраз його батько й був? Проте Павло Іванович чомусь не зрадів, як я сподівалась, а тільки сказав, що той вийшов у відставку майором — уже з госпіталю. Дорого, значить, заплатив за підвищення по службі капітан Бухалов.

Так і скажу Адьці: пішла по Гелю, а отримала, блін, — капітана Бухалова! (А й справді, де я цього «капітана» чула?) Ну, і плюс малесенький, мікроскопічний шансик, що Павло Іванович, керований старими сантиментами, можливо, таки сподвигнеться й злазить у ту зацілілу частину архіву, на яку я йому люб'язно вказала. І витягне-таки на світ Божий переможний рапорт одного підрозділу МҐБ «по боротьбі з бандитизмом» назустріч 30-й річниці Великого Жовтня. Але щось я слабо в це вірю. Якось не вчувалося в Павлові Йвановичу належного трудового запалу, не «завербувала» я його… Цікаво, а скількох він свого часу завербував, ще на оперативній роботі бувши? І тепер їхні справи лежать десь там у нього в сховищі, і він знає їх, тих людей, можливо, стежить за їхніми нинішніми кар'єрами і може будь-коли зняти трубку, подзвонити комусь такому, як Адьчин професор, що верещав на мене в «Купідоні», й зажадати чогось пожиточного в обмін на своє мовчання… З такого професора, звісно, незгурт чим поживишся, але ж є й грубіші риби — скільки їх, цілі зграї, як на нерест, після 1991-го попливло в політику, у владні структури, «розбудовувати державу», яка нарешті «визволилася», і вони теж думали, що визволилися — від колись даної КҐБ розписки, тим і раділи… А Павло Іванович собі тимчасом сидів, як павук, у своєму підземеллі й пряв ниточки нових залежностей. Може, йому не так уже й кепсько ведеться, як я журилася, і до пенсії він, гляди, й собі потроху наскладає на невеличку яхту по Дніпру, — воно ж і клімат, нівроку, до лондонського не прирівняти?.. А я, дурепа, гадала його звабити своїми консультантськими — двісті п'ятдесят гривень на годину, і це при тому, що в мене наразі й тих нема, взагалі ще ніяких фондів нема… Яка ж ви все-таки лошиця, пані Дарино, Дарино Анатоліївно…

— Пані Дарино! Дарино Анатоліївно!..

Тю, то це таки мені гукають у спину, а я й не чула!.. Як заскочена на чомусь

неподобному, — так завжди буває, коли впізнають на вулиці: різкий перехід, як раптово наведене світло софітів, як катапультування з тьми глядацького залу просто на авансцену: але-оп, грім оплесків, розвертаєшся, стоїш соляним стовпом, пластиліново шкіришся, о чорт, чи не заляпалися ззаду штани?..

Якесь дівчисько — повненьке, чорнявеньке, доволі симпатичне, дорогий шкіряний куртець розхристався, шалик збився од бігу, захекалося, витріщені очиська як сливи, світить ними заворожено, нетямлячись од захвату: догнала!.. Наче марафон за мною бігла.

— Дарина Гощинська! — вона не питає, вона тріумфує, мов футбольна фанатка, що вгледіла живого Андрія Шевченка й ладна волати про це на цілий світ, викликуючи ім'я в називному відмінку, витикаючи пальцем — диви-диви! — поки її божество не щезло або не перетворилося на щось інше, як то водиться в божеств у всіх міфах. — Уфф!.. — відсапується, схопившись за груди — нічогенькі батончики, десь, мабуть, четвертого розміру, — трусить головою, сміючись уже сама з себе — зі своєї захеканости, з того, що бігла, що догнала, що от я стою перед нею, що весна, що пройшла злива, що світить сонце, — і я теж усміхаюсь, мимоволі заражена цим щенячим виприском юної енергії: смішне дівча! Упріло, розчервонілось, розчіхралося…

— Вибачте, будь ласка… Я вас ще здалеку впізнала, ой, добре, що встигла, — витріщених чорних очисьок вона з мене й далі не зводить, пухлогубий рот розтягнено до вух, видно, вперше бачить Дарину Гощинську наживо: — Я дуже хочу вас запросити, можна?.. Ось! — видихає на всі груди. — Будь ласка, візьміть…

Білий, чи, радше, сірий метелик — дешевий буклетик, на тонкому папері, так друкують запрошення на безплатні концерти.

— Двадцять четвертого… У Великому залі консерваторії…

— Дякую, — реаґую вже стандартною робочою усмішкою й ховаю, не глянувши, запрошення в сумочку: викину пізніше, такого спаму в мене за місяць назбируються кучугури, й пошта поки що не міліє, — звістка, що Дарина Гощинська більше не працює на телебаченні, ще не стала всенародним надбанням, мусить минути не менше року, заки мене скреслять з усіх списків розсилки, а дівчинці треба сказати щось підбадьорливе: — Ваш концерт? Вітаю.

— Курсовий… Нашого курсу, я в другому відділенні… Клас фортепіано, там у програмці написано… В мене два номери — Бріттен і Губайдуліна…

— Складні композитори, — мудро киваю, вже збираючись побажати їй успіху, окропити на прощання ритуальним благословенням: іди собі з Богом, дитино, — але дитина не збирається відступатись так скоро, їй треба виллятись, скоро вже вона мене запопала, і, не даючи мені прохопитись останнім словом, проривається сама, як потік із ринви:

— Це мій перший серйозний виступ, пані Дарино, прийдіть, будь ласка, якщо можете, дуже вас прошу! Це для мене так важливо, ой, якби ви тільки знали! — молитовно притискає руки до грудей четвертого розміру, що ставлять на ній дуба шкіряну курточку й модного, під нею, короткого светрика, аж бліда смужка животика підморгує назверх за кожним рухом: нинішня мода розрахована на плоскодонок, а дівчинка, нівроку, хороших дітородних форм, але руки — руки в неї таки до фортеп'яно: з крупною кистю, з гарними довгими пальчиками, і як тут не розм'якнути, коли таке чуєш: — Ви — мій ідеал, я всі ваші передачі дивлюся, за два роки жодної не пропустила! Навіть із побачення одного разу втекла, щоб не пропустити…

— Дякую, — зараз вона спитає, чому минулої середи програма не вийшла в ефір, треба перевести на щось інше: — Приємно це чути, але з побачення — то вже, по-моєму, занадто. Хіба що хлопчик був не дуже?..

Вона сміхотливо морщить носика, світить на мене закоханими коров'ячими очима й визнає, що — так, не дуже: момент жіночої солідарности, сміємось обидві. Ось вона, моя аудиторія, ось те, що я зуміла в житті зробити. Скільки їх по країні, таких дівчаток і хлопчиків? Які листи я одержувала, Господи!.. З вами програма «Діогенів ліхтар» і я, Дарина Гощинська, залишайтеся з нами. І вони залишились, вони ще навіть не встигли помітити моєї відсутности — а мене з ними вже нема…

— Я, як тільки почула від тата, що ви в нього будете, просто всидіти не могла… У мене якраз у консі заняття було, ледве досиділа, і зразу ж бігом нагору! Машину по дорозі ловила — не зловила, так і бігла всю дорогу, дзвоню, а тато каже, що ви вже вийшли! Ледве наздогнала…

— Тато?..

— Ну так, — нестримно гуде з ринви радісний ручай: — Я вам ще від Золотоворітської кричала, як тільки здаля побачила, тільки ви не озиралися! А я вас зразу впізнала, по ході, як у заставці показують, коли ви входите в студію, вас ні з ким не сплутаєш…