Музиканти сміються
Шрифт:
На це Борис Васильович відповів:
— А чому неодмінно слід благословляти ліси басом? Можна й тенором!
Молодші композитор написав музику до оперети. Попросив І. Дунаєвського послухати. Той погодився. Пройшла перша дія. потім друга. Дунаєвський— ані пари з уст. Нарешті вся партитура була зіграна. Запанувала тиша. Молодий композитор не витерпів, записав:
— Чому ж ви мені нічого не кажете?
— Але ж ви мені нічого
Іван Семенович Козловський чудово виконував партію Пінкертона в опері Пуччіні «Чіо-Чіо-сан». Заключний дует першого акту в його виконанні — то справді пісня всепереможного кохання, могутня розрядка бурхливих почуттів. Закінчуючи дует, співак брав Чіо-Чіо-сан на руки і ніс через усю сцену.
Це був щирий емоційний порив — ні, не лише Пінкертона, а й актора. Він і виник вперше саме як порив, просто під час спектаклю, а не був задуманий і розрахований завчасно.
Багато хто з виконавців ролі Пінкертона наслідували Козловського, але не його вміння співати чи взагалі триматися на сцені, а саме цей «силовий прийом». Якось на гастролях один тенор, невисокий чоловічок, вирішив продемонструвати свої можливості. Виконавиця ролі Баттерфляй була чудова співачка, але вельми дебела дама. Коли дія доходила до фіналу, оркестранти, що знали про наміри співака, посхоплювалися зі своїх місць, не звертаючи уваги на розгніваного диригента: гастролер, схопивши перелякану мадам Баттерфляй на руки, стрімко кинувся вперед і… впав на неприродно зелену траву сцени.
Одначе, це не знітило актора. Він підхопився і знову спробував продемонструвати свою силу, і… знову його спіткала невдача, супроводжувана реготом глядачів.
— «Де ти, де ти, озовися?» — співай арію Володимира Ігоровича (з опери О. Бородіна «Князь Ігор») і. С. Козловський. І раптом у половецькому стані появився… старенький білетер, несуни на таці склянки з чаєм: він побачив порожню сцену и подумав, що завіса спущена. У залі збентежилися, актори переживали за Козловського, але всі радо здивувалися з його артистичної витримки: він навіть оком не змигнув — ніби й не помітив, що трапилося.
Взимку 1941–1942 року, коли Москва була в стані облоги, філіал Великого театру, незважаючи на часті бомбардування, не припиняв роботи.
У новій виставі «Севільського цирульника» парою Альмавіви виконував Козловський, а партію Дон Базіліо — Рейзен. Використовуючи можливості речативу без музики, актори стали грати гумористичну пантоміму на злободенну тему. За ходом дії чути, як хтось стукає, а на сцені співають:
— Хто там стукає?
У відповідь чути:
— Командо, командо, відчиніте двері!
Апьмавіва:
— Не відчиняйте!
Дон Базіліо:
— Чому?
Альмавіва:
— Як увійдуть, оголосять повітряну тривогу.
І далі в такому стилі під схвальний сміх усієї зали.
Народний артист РРФСР, актор МХАТу М. К. Свободін згадує:
«Якось після великого сольного концерту І. С. Козловського публіка не хотіла розходитися навіть після того, як у залі й на сцені погасили вогні. Втомлені білетери благали глядачів покинути залу, але овація не вщухала. Раптом хтось крикнув:
— Він вийде!
І люди кинулися на вулицю.
Незважаючи на лютий мороз, юрба терпляче стояла біля рундука. Що робити? Я вирішив виручити втомленого Козловського. Сказало зроблено. Але оскільки я нічим не схожий на Козловського, я насунув на лоба його шапку, комір шуби обмотав шарфом, взяв його панку з нотами іі вийшов. Не встиг я зійти зі сходів (а ліхтарі вже були погашені), як залунали оплески, потім закляклі напівзамерзлі дівчатка й літні дами оточили мене суцільним колом і, стиснувши так, що я ледве не віддав богові душу, понесли мене до «моєї» машини.
Я відчув, як від моєї шуби відриваються «з м’ясом» гудзики, а чиясь рука тягне з мене краватку… По пам’ятаю, як мене ввіпхнули в машину, пригадую тільки, що вона поїхала юзом і вткнулася деренчливими фарами в паркан…
Тоді озвірілий шофер Івана Семеновича вискочив із машини й несамовитим голосом закричав:
— Та це ж не він! Не він!!!
Натовп на якусь мить заціпенів, оглянувся й побачив… хвіст іншої машини, в якій від’їздив Козловський.
Я почув з натовпу кілька непохвальних реплік на свою адресу і, розтерзаний, пішов додому. На щастя, вулиці тоді не були такі освітлені, як нині».
У спектаклі «Євгеній Онєгін», у сцені дуелі, не вистрілив пістолет. Під стриманий сміх публіки Ленський все-таки впав. Розгублений Онєгін забув про свою репліку. Тоді кмітливий бас Зарецький, замість «убитий», ламаючи музичний рисунок фрази, проспівав речитативом:
— Він помер від розриву серця.
Це було так несподівано, що сміх у залі стих: одні не знали тексту, інші збагнули, на яке геройство відважився бас, аби врятувати ситуацію.
У центральній арії Фауста з одноіменної опери Ш. Гуно є дуже важке місце: «до» третьої октави. Наприкінці арії тенори часто видихаються і беруть заключне «до» з великою натугою або зовсім не беруть його. Відомий тенор P. С. Чаров розповідав, як, ще замолоду, він з перших лаштунків брав це нещасливе «до» замість одного знаменитого італійського гастролера, а той тим часом повертав голову так, що одурена публіка всі лаври складала до ніг італійця.