Над Тисою
Шрифт:
І автомашина Кларкові необхідна не для розваг, а для його таємних справ. Чудові дороги перетинають Закарпаття в усіх напрямках. Три-чотири години доброї їзди — і можна бути в найвіддаленішому куточку області. Під виглядом прогулянки можна помчати в гори, встановити на якій-небудь галявинці рацію і відстукати шифром своїм хазяям усі найважливіші відомості.
Глава чотирнадцята
На під'їзних коліях, в дальньому кутку території
В ці дні Явір утопав у бузку. Важкі, повні його китиці нагинали гілки в міському парку, в скверах, на бульварі. Бузок здіймав свої віти вище огорож, звисав над тротуарами, створював затінок перехожим. Куди не глянеш — всюди він, білий, димчато-рожевий, бузковий, темно-бузковий; у верхній кишені юнака, у волоссі, дівчини, на вітровому склі автомобіля, на рулі велосипеда, у вікні перукарні, на письмовому столі професора і на стелажі інструментальника.
Природно, що паровоз, уквітчаний бузком, у Явірському депо нікому не впадав у вічі.
З цигаркою в кутку рота, в кашкеті, по-молодецькому зсунутому на потилицю, в новому, але вже замащеному комбінезоні, з чорними розводами на щоках, сяючи очима, шумливий і веселий, для кожного друг і товариш, Кларк підійшов до паровоза, постукав алюмінійовим портсигаром об залізні поруччя східців.
У вікні паровозної будки з'явився кучерявий, смуглявий машиніст Василь Гойда:
— А, демобілізована гвардія! Заходь!
Кларк піднявся крутими східцями на паровоз, простягнув руку механікові:
— То, кажеш, до тебе можна без повідомлення заходити і слюсареві третього розряду? Молодець, не обюрократився. Здоров був, Петре.
— Хоч я й не Петро, — відгукнувся машиніст, — а все ж таки здоров. Василем я досі прозивався. Забув?
Кларк навмисне називав Василя Гойду Петром. Взагалі він нічого не робив так, просто за душевним бажанням, усе в нього було розраховано, заздалегідь продумано.
Зовсім недавно Кларк несподівано довідався, що його випадковий вокзальний знайомий, молодий машиніст Василь Гойда є визначною особою Явора. До свого повноліття він уже пройшов великий шлях — кілька років партизанив. А головне, що викликало занепокоєння у Кларка, — це участь Василя Гойди в боях за карпатські хребти у складі тієї частини, де служив Бєлограй.
Восени 1944 року радянські війська штурмували укріплений гірський хребет Яблонецький і вступили в межі Закарпатської області. Сотні провідників з місцевих жителів і партизанів націлювали роти, батальйони і полки на фашистські вузли опору. Василь Гойда, тоді ще підліток, був у числі провідників. Темної ночі він пробрався з радянськими саперами до Ясинських воріт, які закривали вхід в долину Тиси, і перерізав підземні кабелі, підведені під величезну скелю, куди було закладено
На другу ніч розвідники повернулися в містечко Ясиня на чолі штурмових батальйонів. Та сама скеля, яка повинна була вибухнути при появі росіян в ущелині, не скинула на голови наступаючих жодного каменя. Партизан Василь Гойда добре знав Ясинський укріплений район, усі чотири десятки двоамбразурних дотів, їх точне розташування, сектори обстрілу і підступи до них. Таємними стежками штурмові групи обминули мінні поля, електрофіковані дротяні загородження і ввірвались безпосередньо в укріплений район. Закидали амбразури гранатами, забивали камінням, землею.
От у цих закарпатських боях, цілком імовірно, гадав Кларк, могли зустрітися Василь Гойда з Іваном Бєлограєм. Але якщо це й сталося, то навряд чи в тій складній обстановці вони мали можливість добре запам'ятати один одного. Виходить, розмірковував Кларк, не слід ховатися від Гойди, а сміливо атакувати його. Завдання полегшувалось тим, що Василеві Гойді було трохи більше ніж двадцять.
У своєму таємному дослідженні Кларк писав про радянську молодь: «Молодість завжди лишається молодістю, за будь-яких соціальних струсів. Ніякі доктрини і проповіді, ніякі заклинання не можуть зробити палкого юнака зрілим мужчиною, озброєним суворою мудрістю.
Молодість щедра по природі і простодушна: дарує свої квіти кожному, хто простягає до неї руку.
Хоч сама ще в зеленому пуху, але вже любить піклуватися про інших. Довірливість — її природний стан. Вона найчастіше вважає людину за таку, якою остання хоче показати себе. Віддана добру, молодість не може собі уявити, що поряд з нею хтось живе за іншими законами. Щастя і боротьба нерідко здаються їй полярними поняттями. Вона любить пісні із щасливими кінцями».
Ця «відмичка», яку Кларк уже застосував до серця Терезії, здавалась йому цілком придатною і в даному випадку.
— Товаришу Гойда, адже ж ми давні знайомі! — очі Кларка посміхались. — Може, ти пригадаєш, де ми зустрічались?
— То я ж одразу тебе впізнав. Хіба можна забути такого бойового гвардійця… На вокзалі ми з тобою зустрілися. Ще й випивали за здоров'я один одного.
— Ні, ми далеко раніше з тобою зустрічалися.
— Де? Коли?
— Невже забув? Ех, а здавалось — усе життя пам'ятатимеш… А я ось тебе справді зразу впізнав. Здорово ти змінився… Виріс. Змужнів… Ну, а я?.. Дивись краще і пригадуй, товаришу Гойда!
Кларк двічі обернувся на підборах, показуючи себе з усіх боків.
— Ну, пригадав? — він схопив Гойду за руку вище ліктя, міцно стиснув. — Яблонецький хребет… Ясинський укріплений район… Штурм лінії Арпада… Вінок з троянд… Сержант Іван Бєлограй… Ага! По очах бачу, що починаєш пригадувати. Друже, шибайголова, перед тобою стоїть той самий Іван Бєлограй, який разом з тобою штурмував залізобетонні доти в Ясинях, який видирався на Полонини. Так, так! Все це я хотів тобі сказати ще там, на вокзалі, але ти взяв та й утік.