Над Тисою
Шрифт:
— Іван?… Бєлограй?..
«Воював я з ним чи не воював? — спитав себе Василь Гойда і твердо сказав собі: — Ні, не воював».
Кларк вийняв з кишені пачку паперів, дбайливо розгладив їх:
— Знайомі підписи? Командир корпусу генерал Гастилович! Начальник штабу корпусу полковник Шуба! Командир полка Герой Радянського Союзу Угрюмов!
Потім Кларк дістав акуратно складену, пожовклу від часу багатотиражку. На першій сторінці була надрукована велика стаття під назвою: «Подвиг гвардійця Івана Бєлограя».
Василь Гойда здавався Кларку серйозною перешкодою, перемогти його нелегко. Ну то й що ж! його
Але хоч як високо ставив свого противника Кларк, а проте недооцінив його.
Василь Гойда, незважаючи на свої двадцять два роки, дуже добре розбирався в людях. Якщо вже він ввіряв свою душу, то геть усю, але нелегко він її ввіряв і не кожному. Маючи гаряче серце, він, проте, завжди знав, за що саме любить ту чи іншу людину, чим скріплена його дружба з нею.
Закарпатські партизани не довіряли б йому серйозних справ, коли б він десятки разів не довів, що вміє бути хоробрим і обережним, розумним і пильним. Рискуючи життям, він виконував важливі доручення командира партизанського з'єднання. То під виглядом верховинського пастушка, то школяра, що їде на канікули, то ходячого музиканта він проникав у Мукачеве, Ужгород, Явір і навіть у румунський Сигет, який стояв на рубежі Закарпаття і Трансільванії. Повертався у партизанський штаб завжди щасливо, з цінними відомостями: скільки і де розквартировано каральних есесівських полків, скільки ешелонів з військами пройшло на Східний фронт, які нові накази звалили на голову закарпатців маріонеткові бургомістри, яке майно, приготоване для відправки в Німеччину, лежить на явірських пакгаузах. Діяв, де маскуючись віком і наївною посмішкою, де вдаючи сільського простачка, а де й за допомогою вірних партизанських друзів.
Мало не три роки провадив розвідку Василь Гойда в глибокому тилу ворога і завжди виправдував довір'я командування. Коли б він не міг розбиратися в людях, коли б не розумів і не відчував, кому має право довіритися, а кого підозрювати, коли б не навчився читати найдрібніші прикмети неправди, не протриматися б йому так довго в підпіллі.
На щастя, Кларк нічого не знав про цю сторону життя Гойди.
Панібратський тон і настирливість Івана Бєлограя не сподобалися Василеві Гойді. Розмахує наказами, нав'язується у фронтові друзі… Що йому потрібно? Ось так, мабуть, він нав'язувався в друзі, і тому артилеристові-старшині, з яким бенкетував на явірському вокзалі. Гойда до найменших подробиць пригадав розмову, яку він випадково підслухав, сидячи за сусіднім столиком. Особливого значення тепер набрали для нього слова старшини: «Дивуюсь, Іване: лише одну годину знаю тебе, а подобаєшся так, наче ми з тобою все життя дружили».
— Бєлограй!.. Згадав! — вигукнув Гойда. — Ти був поранений у Ясині, коли штурмували укріплений район. Так?
— От і забув! — поблажливо посміхнувся Кларк. — Не в Ясині, а за Раховим. У Ясині я ще на всю запальничку давав прикурити фріцу.
— Вірно. Все пригадав. Тебе хотіли відправити на попутному танку в госпіталь, а ти упирався: «Моя рана незначна, залишіть
Кларк був надто хитрий, щоб зразу ж ухопитися за цей рятувальний круг, який підкинув йому Гойда.
— Не знаю, що я кричав, не знаю, на чому мене повезли в Рахів. Прочумався я вже в госпіталі. — Кларк ще раз обвів поглядом Гойду з ніг до голови. — Ну й витягнувся ж ти — тополя за тобою не вженеться! І я теж, скажи по совісті, здорово змінився?
— Не знаю. Погано пам'ятаю, яким ти був тоді.
— Був, Петре, таким, що всі верховинські дівчата задивлялись.
— Кури! — Гойда простягнув блакитну пачку сигарет «Верховина».
— Не для мене така панська ніжність, я вживаю громобійну махорку. — Кларк почав крутити товсту козячу ніжку. — Ну, як машина? — спитав він за хвилину, ніжно поплескавши по гарячому кожуху котла.
Очі молодого машиніста, як і чекав Кларк, заблищали:
— Чудова! Відремонтували на славу.
— Тягати тобі, Петре, не перетягати поїзди: в Угорщину і Чехословаччину, в Румунію і на Карпати.
— Я ж тобі сказав: не Петро я, а Василь, — терпляче, не ображаючись промовив Гойда.
— Сьогодні куди зібрався? — Кларк задимив самокруткою.
— Через Тису, в Угорщину.
— Угорщина!.. Всю я її пройшов, від Тиси до самого Дунаю… — Кларк заплющив очі, скорботно стиснув губи і зітхнув — Друга я поховав у Тисаварі.
— В Тисаварі? У братській могилі?.. Як його прізвище? Я всіх знаю, хто там лежить.
— Сержант Іванчук Петро Сергійович, — відповів Кларк. — Хлопець був — кров з молоком. Блакитні очі. Русявий чуб… — Кларк помовчав. — Від самого Сталінграда разом воювали. Рідніший за брата він мені був. Віриш, кожну людину, яка подобається, Петром з тих пір називаю.
Кларк усміхнувся. Тепер, звичайно, Василь зрозумів, чому він так уперто називав його Петром. Кларк роздушив підбором недокурок. Не підводячи голови, сказав приглушеним, сумним голосом:
— Вклонися, Петре, тій братській могилі і поклади на неї гілку бузку.
Кларк швидко підвів голову і наче вперше побачив глечик з букетом білого повного бузку. Суворо примружившись, він довго дивився на нього. Потім мовчки зняв із своїх грудей орден Слави, відокремив від нього муарову стрічку, пришпилив її до квітів.
— Ось так і поклади! — сказав він поважно. — З усіх своїх орденів найбільше любив мій Петро простий солдатський орден Слави.
… Полеглі в боях лежали на гарматних лафетах, покриті червоними прапорами й усипані темно-пунцовими трояндами. Вони загинули тут на тисаварському плацдармі, на лівому березі Тиси, в боях за першу п'ядь угорської землі.
Їх ховали в суворий день жовтня тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Ішов дрібний і рясний, теплий і безперестанний дощ, які бувають лише в Закарпатті. Попелясто-чорні з білими зубцями хмари наповзали з гір і закривали рівнину. Один за одним падали у важкий вологий присмерк удари дзвону тисаварської церкви. Траурна процесія повільно рухалась по місту. Тисячі угорців, схиливши голови, із запаленими факелами в руках ішли за строєм бійців і офіцерів.
Брати по зброї — сержант і полковник, капітан і єфрейтор, рядовий і лейтенант, піхотинець і артилерист, сапер і танкіст, — лягли поряд, пліч-о-пліч, як і воювали, в одну братську могилу на центральній площі міста Тисавара.