Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

«Бізон», звичайно, не народився генералом чи мільйонером або начальником розвідцентра «Південь». Починав він свою діяльність з малого. Коли був молодшим, йому довгий час не таланило. П'ять років носив він лейтенантські погони, десять років ходив у званні старшого лейтенанта. Але всі ці роки затяжної службової летаргії, як визначив їх сам Крапc, його не покидала думка швидко, одним ринком просунутись по крутій службовій драбині. Наступний чин після старшого лейтенанта його вже не приваблював: чи варто було стільки років чекати, терпіти, вислужуватись, щоб одержати капітанські погони?! Ні, він мріяв тільки про генеральські зірки. Капітан, майор, полковник — на всіх цих проміжних інстанціях затримуватися якомога менше. Швидше, швидше

в генерали! Але як це зробити старшому лейтенантові, синові небагатого фермера з неврожайних прерій, не забезпеченому грішми, солідними зв'язками і без особливого зовнішнього вигляду? Таланти? Так, на думку Артура Крапса, у нього було їх більше ніж досить. Він мав надзвичайну пам'ять: прочитавши сторінку будь-якої книги, закривав її і, дивлячись у стелю, повторював усю, від першого до останнього рядка, дослівно. Пробувши в якій-небудь кімнаті кілька хвилин, фотографував очима всі речі, що знаходились в ній. Нічого не пропускав, навіть назви духів, що стояли на туалетному столику. Ніхто на весь військовий коледж, де Крапc був інструктором, не вмів так вправно підробляти підписи своїх товаришів. Ніхто краще за нього не грав у бридж. На чемпіонатах «невразливих брехунів», тобто людей, які вміють брехати так, що їх не піймаєш на слові, він часто бував першим призером. Проте, якби не щасливий випадок, то й досі не бути б йому генералом. Одного разу за грою в карти Артур Крапc зустрівся з вельможним полковником, відрядженим у військове училище, куди на той час перевели Крапса. Багатий молодий полковник, якому все життя щастило, грав у бридж поганенько, але азартно, не боячись рискувати великими сумами. Артур Крапc, попиваючи віскі і розказуючи анекдоти, за один вечір обіграв високого гостя. Обіграв так легко і весело, що той навіть не образився. Навпаки, наприкінці гри, коли в кишенях уже не залишалося жодного мідяка, полковник ляснув по столу долонею і засміявся.

— Дякую за науку, Крапc! Блискуче це у вас виходить, І, маючи такі дані, ви досі не генерал?

Артур Крапc, набиваючи чужими грішми бумажник, сказав, ніби жартома:

— Я передам вам свій секрет, а ви мені свій — як стати генералом. Згода?

— Згода! — підхопив полковник.

Ця жартівлива розмова за картами, якій Артур Крапc того вечора не надав особливого значення, мала великі наслідки. Незабаром Артура Крапса викликали в столицю, і він одержав солідне призначення у той самий відділ військового міністерства, начальником якого був благоденствуючий полковник, знайомий Крапса по грі в карти. З того часу він раптом пішов угору. Через три роки Артур Крапc став полковником, а ще через два — одержав генеральські зірки і високу посаду. Потім він одружився з мільйонершою…

Зовні «Бізон» нічим не нагадував благородного американського бика. Начальник розвідцентра «Південь» був низький на зріст, коротконогий, веснянкуватий товстун. Більярдний кий, який він тримав біля ноги, був трохи не вдвічі вищий за нього. Гладкі плечі обтягувала біла сорочка із засуканими по лікті рукавами і товста, ручної в'язки безрукавка з австралійської вовни. Легкі еластичні підтяжки підтримували вузькі гладко-сірі штани. Якби Джон Файн не знав «Бізона», він нізащо не сказав би, що перед ним один із верховодів таємних справ, його можна було б прийняти за корабельного повара, німця за національністю, а не за всесильного генерала, чистокровного англосакса, предки якого прибули в Америку на історичному кораблі «Мейфлауер», що привіз з Англії перших переселенців. Волосся Артура Крапса, м'яке, рудувате, з золотим полиском, ледь-ледь кучерявилось. Очі маленькі. Повіки майже без він. Брови короткі, широкі, яскраворуді. І голос «Бізона» був зовсім не схожий на грізне ревіння жителя американських прерій. Тихий, навмисне приглушений голос людини, хворої на задишку.

— Хеллоу, Файн! — шеф не без зусилля підняв над головою коротку, важку руку, привітно посміхнувся: — Чи добре доїхали? Як

ви себе почуваєте?

Джон Файн чудово розумів, що привітність шефа, його дружня посмішка означали лише те, що він прикидається, не більше. Машкара простоти і невимушеності, машкара «рівного серед рівних» рідко сходить з обличчя таких витончених акторів, яким був «Бізон».

— Хеллоу, шеф! — озвався Файн. — Дякую. Доїхав добре, а почуваю себе… почуваю, як ви розумієте і догадуєтесь, страшенно погано!

«Бізон» добродушно засміявся і вдарив києм по кулі. Мелькаючи чорними цифрами, костяна куля прокотилася по зеленому сукну і, вдарившись об іншу кулю, з тріском влетіла в лузу.

— Зіграємо партію? — спитав шеф.

Файл ненавидів «російський більярд», він стомився, йому хотілося сидіти біля каміна, простягнувши ноги до вогню, і, заплющивши очі, насолоджуватись єгипетською сигаретою. Але він вважав за краще приховати свої бажання.

— З приємністю, сер! — квапливо сказав він.

Прикинувся і генерал Крапc. Поява квітучого Джона Файна в більярдній не могла поліпшити настрою «Бізона». Артур Крапc з презирством ставився до цього надспортивного молодчика. Молодий розвідник своїм виглядом ніби говорив Крапсу: «Ви, Крапc, тішитесь владою, а я — своєю буйною молодістю. Ви жуєте свій дієтичний салат і сьорбаєте кисле молоко. Вас по ночах мучить безсоння. Ви своє вже відспівали, а я своє тільки починаю».

Артур Крапc не любив Файна ще й тому, що той майже не почував своєї залежності від нього, не потребував його заступництва, бо мав сильнішого покровителя в центральному розвідштабі.

На зеленому більярдному сукні не залишилося куль. Партію виграв «Бізон». Він поклав кий впоперек стола і, дружньо посміхаючись, сказав:

— Спасибі, Файн, за впертий опір.

Файн у свою чергу приємно посміхнувся, схилив голову:

— Дякую за блискучу атаку, сер.

— Ну, поговоримо про «Колумбуса», — запропонував «Бізон», прямуючи в куток більярдної, де палав камін.

Приступаючи до справи, якій присвятив усе життя, генерал зовсім перемінився. Маленькі тьмяні очі заблищали, на дряблих щоках з'явився рум'янець, і в голосі прозвучала відверта панська владність.

Вмостившись у кріслі правою щокою до вогню, димлячи смердючою сигарою, «Бізон» сказав:

— Доповідайте!

— Моя доповідь, сер, цього разу буде дуже коротити. Нам досі, на жаль, не вдалося з'ясувати, що трапилося з «Колумбусом».

«Бізон» здивовано поглянув на Файна і презирливо посміхнувся:

— Як це розуміти? Ви, здається, і досі не хочете вірити в те, що операція «Колумбуса» провалена?

Пробачте, сер, я хотів тільки сказати, що мені не вдалося з'ясувати причини провалу операції «Колумбуса». Ми втратили зв'язок з Явором і тому нічого, зовсім нічого не знаємо. Є підстави думати, що провалився і Стефан Дзюба, наш резидент у Яворі.

— Як ви підтримували з ним зв'язок?

— За допомогою провідника вагона з поїзда Явір — Будапешт. Це через нього ми одержали документи Бєлограя, добуті нашим резидентом. Але провідника нещодавно перевели на іншу лінію, всередині країни.

— А рація? Чи мав її явірський резидент?

— Так, мав, але користувався нею лише в тих випадках, коли не міг зв'язатися зі мною іншим способом.

— Де зберігався радіопередавач?

— Дзюба мав абсолютно надійну схованку. В безлюдному гірському лісі.

«Бізон» замислено подивився на вогонь в каміні, погрів над ним руки.

— То ви гадаєте, — сказав він після паузи, — що разом з Кларком провалилися Дзюба і агент Скибан?

— Так, сер.

— А які у вас підстави для цього?

— Цілковите мовчання Дзюби. Втративши можливість інформувати мене через провідника поїзда Явір — Будапешт, Дзюба повинен був негайно зв'язатися зі мною по радіо. Він цього не зробив. Отже — провал!

— Не обов'язково, — заперечив «Бізон». — Ви, сподіваюсь, регулярно читаєте «Закарпатську правда»?