Над Тисою
Шрифт:
Подоївши овець, вівчарі злили молоко з дерев'яних відер у бочку, накрили її білим полотном, віднесли в льох, викопаний тут же, під горою, і пішли спочивати. Незабаром над крайньою колибою, над її широким отвором, прорізаним у покрівлі, здійнявся високий і густий стовп диму, виблискуючи іскрами. Вівчарі, як видно, заходилися вечеряти.
Насамперед Кларк вирішив досхочу наїстися. В льоху, як він догадувався, було не лише молоко, а й бринза і масло. Але як туди пробратися, не стривоживши собак? Він обійшов галявину гірським схилом і потім спустився до льоху з підвітряного боку. Собаки, чекаючи решток
Наївшись і взявши з собою; чималий кусок бринзи, Кларк залишив льох і готовий був знову цілу ніч йти по карпатських урвищах. Але не встиг він зробити й кілька кроків, як почув позад себе люте гавкання собак. Зупинився, міркуючи, як вигідніше зробити в його становищі: відбиватися від вовкодавів палицею, перестріляти їх, мовчки тікати, маскуючись під вовка («не втечеш — загризуть»), чи, нарешті, покликати на допомогу вівчарів? Вибрав останнє: дуже вже промок і змерз Кларк, обважнів, дуже вже хотілось йому просушитися і поспати хоч з годинку біля багаття, скурити цигарку, занадто вже понадіявся він на те, що не викличе у вівчарів підозри.
Кинувши бринзу собакам, що наближалися, Кларк видерся на невисоку криву сосну і закричав з удаваним переляком:
— Ого-го-го!..
На порозі колиби, заслоняючи собою яскравий вогонь ватри, зачорніли постаті вівчарів.
— Хто там? — суворо спитав молодий, дужий голос.
Собаки оскаженіло гавкали, рвали кігтями і зубами кору з дерева.
— Рятуйте, люди добрі, загризуть!
Той самий молодий, дужий голос щось крикнув собакам, і вони замовкли, неохоче побрели в колибу, оглядаючись і злісно гарчачи.
Кларк спустився на землю. Підійшли вівчарі. Піднявши над головою гасові ліхтарі, вони мовчки, насторожено дивилися на чужу людину.
Кларк зняв картуз, пригладив долонею вогке волосся і, намагаючись бути більше зляканим, ніж привітним, простягнув руку:
— Добрий вечір!
Вівчарі стримано відповіли.
— Ух, ну й налякали ж мене ваші звірюки! На все життя!
Попереджаючи неминучі запитання, Кларк відрекомендувався обласним ветеринаром, відрядженим на відгонні пасовища з науковою метою.
— Кочую ось з полонини на полонину, викликаю незадоволення в собак… — він раптом підморгнув, засміявся. — Та й люди скоса на мою персону позирають: а хто ж тебе знає, ветеринар ти чи бандюга з великої дороги! Вірно я кажу? Відгадав твої думки? Відгадав, по очах бачу!
Кларк по-дружньому поплескав по плечу молодого вівчаря, який дивився на нього похмуро і підозріло.
Білявий, з облупленим носом хлопчина соромливо посміхнувся, опустив ліхтар. Одягнений він був у чорну ватянку, картату сорочку, в сірі грубошерсті, з начосом шаровари. На ногах добре приладнані, міцні, на товстих підошвах, із залізними підківками, черевики. На голові — стара солдатська шапка з червоною зірочкою. В руках — тульська одностволка і ліхтар «летюча миша».
— Вашому хлопчині, мабуть, у кожній людині шпигун ввижається? — насмішкувато спитав Кларк, переводячи погляд на старого вівчаря.
Сивоусий верховинець у чорному капелюсі і кожушку навиворіт, вовною наверх, з обкуреною люлькою в жовтих, наполовину з'їдених зубах кивнув:
— Ваша правда, товаришу ветеринар, знаходьте до нашої колиби, —
В рубленому курені, добре проконопаченому мохом, з широкими буковими лавами вздовж стін було навдивовижу тепло, навіть жарко. Кларк зняв плащ, підсунувся ближче до ватри. Від його мокрого одягу повалила густа пара.
— Чудово! Райське життя! — блаженно мружачись стогнав він, повертаючись до вогню то спиною, то грудьми, то боком.
— Нашого молочка покуштуйте, товаришу ветеринар. — Сивоусий верховинець поставив перед Кларком великий череп'яний глечик.
— Зажди, батьку, дай зігрітися! Я хоч і сибіряк, але люблю попарити молоді кісточки. — Він розкинув руки, наче обіймаючи багаття. — Красота!
Гріючись з насолодою біля ватри, Кларк ні на хвилину не переставав крадькома спостерігати за молодим пастухом: чи остаточно той заспокоївся, чи не виявить він свою підозрілість яким-небудь мимоволі відвертим поглядом. Білявий підпасок, скинувши черевики, ватянку і шапку, сидячи на підлозі біля дверей колиби, майстрував маленькою гуцульською сокирою нове ярмо для волячої упряжки. Час від часу він одривався від роботи, боязко поглядав на гостя. Зустрічаючись з ним поглядом, Кларк привітно посміхався, підлесливо підморгуючи: що, мовляв, братіку, надійно сів у калошу, і досі вибратися з неї не можеш.
Обсохнувши і випивши молока, Кларк скинув чоботи, підклав під голову оберемок запашної глиці, з насолодою простягнувся на лаві і запалив самокрутку.
— Просто як у тещі на печі. Спасибі вам, братці, виручили. Ну й віддячу ж я вам! На інших полонинах півгодини читаю лекцію, а вас двогодинною наділю.
Підпасок підвів голову, серйозно і уважно подивився на Кларка.
Той засміявся:
— Бачу, не приховаєш — до науки рвешся. Потерпи до завтра. Ранок вечора мудріший. — Кларк позіхнув, заплющив очі. — Спати! Спати… спа…
Недокурена цигарка впала на землю, почулося богатирське хропіння. Але Кларк не спав. Насилу перемагаючи сон, він чекав, що робитимуть вівчарі. Якщо вони не повірили, що він ветеринар з області, якщо вгадали, відчули в ньому закордонного гостя, то меткий підпасок, розуміється, негайно побіжить до прикордонників і повідомить їх про появу підозрілої людини…
Минуло п'ять, десять хвилин, чверть години, а з колиби ніхто не виходив. Кларк ледь-ледь розплющив очі. Сивоусий верховинець уже мирно дрімав, по-старечому прихилившись до рубленої стінки і не випускаючи з рота своєї люльки. Білявий його помічник старанно скоблив лезом сокири ярмо. Багаття догоряло. По берестяній покрівлі глухо і нудно тарабанив дощ. Десь, мабуть, внизу, у ближній ущелині сумно вили вовки.
Повіки Кларка обважніли, він зажмурився, втратив над собою контроль і заснув.
Проспав він, можливо, годину, дві або три — невідомо. Прокинувшись, побачив над собою чорну, закурену стелю колиби з круглим вирізом посередині, в який струмувало до нічного неба полум'я ватри. Він хотів перевернутися із спини на бік, щоб подивитися, чи на своїх місцях вівчарі, але не міг цього зробити. Однак він не хотів вірити в те, що сталося. Напружив усі сили, рвонувся, намагаючись підвестися. Мотузки, якими Кларк був прив'язаний до букової колоди, були міцні і вузли надійні.