Найкраще в мені

Спаркс Николас

Уранці Френк розпитував про Така, та Аманда майже нічого не розповіла, обмежившись тим, що старий був просто другом її сім’ї. Так, це було не все, та хіба вона могла розповісти більше? Вона й сама розуміла, що їхня дружба була щонайменше дивною. Вона спілкувалася з ним, коли навчалася в старших класах, та поновила стосунки лише шість років тому, коли їй було вже тридцять шість. Тоді вона навідувалася до Орієнтала через матір і, схилившись над чашкою кави в кафетерії Ірвіна, підслуховувала, як група старих діляться плітками про нього:

– Цей Так Гостетлер і досі творить дива з машинами, та тільки трохи ума тронутий, – сказав один із них й засміявся, хитаючи головою. – Одне діло говорити з померлою дружиною, а

інше – божитися, що чуєш її відповіді.

– Та він завше не з простих був, це вже точно, – відповів інший.

Це було зовсім не схоже на Така, якого вона колись знала, і, заплативши за каву, Аманда сіла в авто й відшукала запилену дорогу до гаража. Решту дня вони з Таком провели в кріслах-гойдалках на розваленому ґанку, і з тих пір вона мала за звичку заїжджати до Така щоразу, коли була в місті. Спочатку це траплялося раз чи два на рік – вона не мала змоги бачитися із матір’ю частіше – проте останнім часом провідувала Така, навіть коли матері не було в місті. Часто вона готувала для нього вечерю. Так із роками слабшав, і хоч вона намагалася запевнити себе, що просто гостює в старого, вони обидва розуміли справжню причину її візитів.

Певною мірою старигані з кафетерію мали рацію. Так справді змінився. Він більше не був таємничим і мовчазним, ба навіть різким, як вона звикла про нього думати, але й не був божевільним. Він розрізняв уяву й дійсність і усвідомлював, що його дружина давно померла. Із часом вона збагнула, що Так якимсь дивовижним чином умів робити бажане частиною дійсності, принаймні власної дійсності. І коли вона нарешті зважилася спитатися про його «бесіди» з померлою жінкою, він просто відповів, що Клара завжди поруч і залишатиметься з ним. Він зізнався, що вони не лише говорили одне до одного, а ще й бачилися.

– То ви хочете сказати, що бачите привида? – запитала Аманда.

– Ні, – відказав Так, – я просто кажу, що вона не хоче лишати мене на самоті.

– А зараз вона тут?

Глянувши через плече, Так відповів:

– Не бачу. Але точно чую її човгання десь у будинку.

Аманда прислухалася, та не почула нічого, окрім скрипіння крісел по дощаній долівці.

– А раніше вона приходила? Тоді, давно?

Він глибоко зітхнув, а тоді втомлено відповів:

– Ні. Але у той час я не намагався її побачити.

Було щось, безперечно, зворушливе, навіть романтичне в його переконанні, що сили їхнього кохання достатньо, аби бути разом навіть після її смерті. Хто б сказав, що це не романтично? Усі хотіли б вірити у можливість вічного кохання. Вона й сама колись в нього вірила, колись, коли їй було вісімнадцять. Та вона знала, що кохання складна штука, як і життя. Воно повертало в непередбачуваних, незрозумілих напрямках, лишаючи по собі довгий слід жалю й спогадів. І майже завжди цей жаль породжував питання умовного способу, які не передбачали відповідей. Що було б, якби Беа вижила? Що, як Френк не став би алкоголіком? Що, якби вона вийшла заміж за того єдиного, кого кохала насправді? Чи взагалі упізнала б вона тоді жінку, яку тепер щодня бачила у дзеркалі?

Спершись на авто, вона розмірковувала над тим, що би Так відповів на її здогади. Так, який щоранку замовляв в Ірвіна яєчню й кукурудзяну кашу і кидав шкаралупки від смаженого арахісу до пустих склянок від пепсі? Так, який майже сімдесят років прожив в одному будинку й виїхав за межі штату лише одного разу, коли його відправили захищати країну під час Другої світової? Так, який слухав радіо чи програвач замість того, щоб дивитися телевізор, бо так вже він звик? На відміну від неї, Так, здавалося, зумів опанувати роль, яку йому написало життя. Вона визнавала, що в такій здатності непохитно приймати усе було багато мудрості, хоча сама такої здатності ніколи не мала.

Звісно,

в Така була Клара, і, може, справа була саме в цьому. Вони одружилися, коли їм обом було по сімнадцять, і прожили разом сорок два роки, і коли вони з Таком бесідували, вона потроху дізнавалася, яким було їхнє життя. Він стиха розповідав їй про Кларині викидні, останній з яких призвів до серйозних ускладнень. За його словами, відколи лікар повідомив Клару, що вона ніколи не зможе мати дітей, та майже рік не засинала без сліз. Аманда дізналася, що Клара мала город і навіть якось перемогла у конкурсі штату на найбільшого гарбуза, і вона й досі бачила вицвілу блакитну стрічку, заткнуту за дзеркало у спальні. Так розповідав, що після того, як він почав власну справу, вони збудували невеличкий котедж на ділянці на березі Бей-Рівер поблизу Вандміра – селища, в порівнянні з яким Орієнтал здавався справжнім містом, і вони щороку їздили туди на декілька тижнів, бо Клара вважала ту місцину найпрекраснішою в цілому світі. Він описував, як Клара мугикала під радіо, прибираючи дім, й зізнався, що він частенько водив її на танці до «Ред Лі Ґріл», куди Аманда й собі ходила, коли була підлітком.

Вона з часом дійшла висновку, що таким і має бути життя, такою має бути золота середина, де найменші дрібниці засвідчують вдоволення і закоханість. Це було гідне, чесне життя – хоч і не без горя, та все одно повне, не схоже на багато життів, свідком яких вона була. І вона знала, що Так розумів це краще за інших.

Сам Так колись підсумував: З Кларою завжди було добре.

З плином часу сталося те, чого Аманда до того й уявити собі не могла: Так став її найближчим другом – може, через інтимність його розповідей, а може, через гнітюче відчуття самотності, яке в ній зростало протягом років. Саме з ним вона ділилася болем, завданим смертю Беа, на його ґанку вона нарешті могла випустити назовні спрямовану на Френка злість, йому вона оповідала про свої страхи за майбутнє дітей. Вона розповіла йому навіть про глибинне, все менш уявне відчуття, що колись у житті вона несамохіть не туди звернула, що все мало би бути не так. Вона переказувала йому історії прибитих горем батьків й неможливо оптимістичних дітей, які траплялися їй у дитячому онкоцентрі, і він, здавалося, розумів, яке полегшення їй дає робота, хоча зрідка щось казав. Здебільшого він просто тримав її руку в своїх вузлуватих, заплямованих мастилом долонях, й від його мовчання, просякнутого розумінням, їй ставало легше. Під кінець він став для неї найріднішим, їй здавалося, що тільки він, Так Гостетлер, знає її справжню ліпше, ніж усі теперішні знайомі чи рідні.

Та тепер її друга не стало, і вона вже скучила за ним. Окинувши поглядом Стінґрей, вона замислилася, чи знав Так, що це буде його останнє авто. Прямо він їй нічого не казав, але зараз, озираючись назад, вона розуміла, що він здогадувався, скільки йому лишилося. У свій останній візит вона отримала від нього ключі від будинку: він підморгнув і пожартував: «Не згуби, бо доведеться шибки бити, аби зайти». І вона просто вкинула ключа до кишені, не надавши цьому якогось великого значення, бо того вечора він говорив й цікавіші речі. Вона згадала, як порпалася в шухлядах й буфеті у пошуках складників для вечері, а Так сидів за столом, курив, а далі несподівано спитався:

– Ти яке вино п’єш, червоне чи біле?

– По-різному, – відповіла вона, перебираючи бляшанки. – Буває, що за вечерею випиваю трохи червоного.

– Я там маю трохи червоного вина, – повідомив він, – там-от, у тій шафці.

Вона обернулася:

– Хочете, щоби я відкоркувала?

– Та я з ним ніколи не дружив. У мене оно пепсі й горішки, – й збив попіл до покоцаної чашки. – А ще в мене завше є свіжі стейки. Щопонеділка мені їх різник привозить. Там-от, на верхній поличці в льодовику. А гриль на задньому дворі.