Найкраще в мені

Спаркс Николас

– Усе одно маю з ним бачитися завтра.

– З юристом?

– Ага, – кивнула вона. – Це той самий, що телефонував. Казав, конче треба, аби я приїхала.

Довсон закрив капот і поцікавився:

– А звати його, часом, не Морґаном Теннером?

– А ви знайомі? – сполошилася вона.

– Та я також маю з ним завтра зустріч.

– О котрій?

– Об одинадцятій. І, як я здогадуюся, це той самий час, який він призначив тобі, еге ж?

Їй знадобилося кілька секунд, аби збагнути те, що Довсон уже зметикував: Так, очевидно, спланував

цю їхню зустріч заздалегідь. Якби вони не перестріли одне одного тут, то обов’язково зустрілися б завтра. І як тільки це стало ясно, вона відчула, що якби просто зараз побачила Така, то не знала би, чи дати йому ляпаса, чи розцілувати.

Мабуть, у неї на обличчі усе було написано, бо Довсон раптом сказав:

– Я так розумію, ти й не здогадувалася, що Так усе спланував.

– Ні.

З дерев зірвалася зграя шпаків, й Аманда спостерігала, як птахи колували в повітрі, обираючи напрям й викреслюючи небом несподівані візерунки. Коли вона перевела погляд на Довсона, той уже стояв, спершись на верстат, половину його обличчя приховувала тінь. У цьому місці, просякнутому минулим, вона була певна, що бачить перед собою юнака, яким Довсон колись був, хоч і намагалася весь час нагадувати собі, що тепер вони двоє окремих людей. Чужих одне одному людей, якщо чесно.

– Скільки ж часу минуло, – порушив він тишу першим.

– Чимало.

– У мене до тебе тисяча питань!

Вона здивовано звела брови:

– Лише тисяча?

Він засміявся, та в його сміху їй почулася печальна нотка.

– У мене теж купа питань, – продовжила вона, – але перед тим… ти маєш знати, що я заміжня.

– Знаю, – сказав Довсон. – Помітив обручку.

Він сунув великого пальця до кишені джинсів, і, схрестивши ноги, сперся на верстат.

– То як давно ти заміжня?

– Наступного місяця буде двадцять років.

– Діти?

Аманда подумки заточилася, згадавши про Беа: ніколи не могла відповісти так просто на таке питання.

– Троє, – зрештою відповіла вона.

Він помітив її нерішучість, та не знав, що вона могла би означати.

– А твій чоловік? Мені б він сподобався?

– Френк?

Вона подумки пробіглася по розмовах, які мала з Таком щодо Френка, і їй стало цікаво, як багато Довсон уже знав. Не те щоб вона не довіряла Такові – просто ураз відчула, що Довсон розкусить миттєво, збреши вона хоч трішечки.

– Ми з ним давно разом.

Здавалося, Довсон оцінює те, як вона добирає слова. Він різко відійшов від верстата, пройшов повз неї у бік будинку, і в його рухах вона помітила атлетичну граційність.

– Я так розумію, ключ в тебе є, правда? Мені треба попити.

Вона здивовано кліпнула очима.

– Ану чекай. Тобі Так про це сказав?

Довсон розвернувся, задкуючи до будинку.

– Ні.

– Тоді як ти знаєш?

– Бо мені він ключа не дав, але у когось із нас він же має бути.

Вона лишилася на місці, вагаючись, намагаючись зрозуміти, як він здогадався, та потім пішла собі за ним.

Він піднявся на ґанок одним плинним рухом й спинився коло дверей. Аманда намацала в сумці ключа, витягла його, і, вставляючи його до замка, зачепила Довсона

ліктем. Двері заскрипіли, прочиняючись.

Усередині було по-милосердному прохолодно, й перша думка Довсона була про те, що інтер’єр був продовженням самого лісу: тільки дерево, земля й природні плями. Обшиті вагонкою стіни й соснова підлога потьмяніли й потріскалися з віком, а коричневі фіранки майже не приховували патьоків попід вікнами. Поручні й подушки картатого дивана були затертими ледве не до дірок. Вапно комина розтріскалося, а цеглини навколо нього почорніли від слідів тисяч тріскучих вогнищ. Біля дверей стояв невеличкий столик, на якому були складені фотоальбоми, стояв програвач, який, напевне, був старшим за Довсона, й хиткий сталевий вентилятор. Повітря було просякнуте застарілим запахом сигарет, і, відкривши одне з вікон, Довсон увімкнув вентилятор, прислухаючись до його цвірчання. Підставка трішки хиталася.

У той час Аманда стояла біля комина, роздивляючись фото, прилаштоване на полиці. Так і Клара у двадцять п’яту річницю весілля.

Довсон підійшов до Аманди й зупинився поряд.

– Пригадую, коли уперше побачив це фото. Тоді я вже з місяць тут жив, і от Так нарешті пустив мене до будинку, і я запитався, хто вона. Я й не знав тоді, що він був одруженим.

Вона відчувала тепло, яке він випромінював, і намагалася не помічати його.

– Як сталося, що ти не знав?

– Бо я не знав його. Коли я приблудився сюди, то було вперше, коли ми з ним розмовляли.

– То чому ти прийшов саме сюди?

– Не знаю, – відповів Довсон й похитав головою. – І не уявляю, чому він дозволив мені тут залишитися.

– Бо ти був йому потрібен.

– Це він так казав?

– Не дослівно. Та Клари не стало незадовго до того, як прийшов ти, і мені здається, що ти був саме тим, кого він потребував.

– А я гадав, що так сталося, бо тої ночі він пив. Точніше, у ті часи.

Вона силкувалася пригадати.

– Але Так не був пияком, правда ж?

Довсон торкнувся до фото у простій дерев’яній рамці, наче намагаючись усвідомити, що старого більше немає.

– Це було до того, як ви познайомилися. Він полюбляв «Джим Бім» тоді, і бувало так, що він шкандибав до гаража з недопитою пляшкою. Витирав обличчя банданою й повідомляв, що ліпше б я пішов деінде. У перші півроку він чи не щоночі так казав, а я лежав отак до ранку, сподіваючись, що він прокинеться й не пам’ятатиме, що саме мені казав. А тоді одного дня він просто припинив пити, і більше я такого від нього не чув, – Довсон повернувся обличчям до Аманди, і між ними лишалося тільки пару дюймів. – Він був хорошою людиною, – додав він.

– Знаю, – відповіла вона. Довсон був так близько, що вона відчувала його запах: мило й мускус. Надто близько. – Я теж за ним скучила.

Вона відступила до дивана й взяла до рук одну з потертих подушок, знову намагаючись зберегти відстань. Надворі сонце сідало поміж дерев, й у невеликій кімнаті темнішало. Вона почула, як Довсон кахикнув.

– Ходімо вже вип’ємо. Я певен, що Так лишив трохи холодного чаю в холодильнику.

– Так не п’є холодного чаю. Хоча пепсі в нього, мабуть, є.