Найкраще в мені
Шрифт:
Роботи одразу стало хоч греблю гати. Утомлені пацієнти, які раніше змушені були сорок хвилин труситися в авто до Нью-Берна, щодня вишиковувалися у чергу під дверима його кабінету, проте Боннер розумів, що багато на цьому не наживе. Це просто було неможливо у маленькому містечку бідної округи, хоч би скільки в нього було пацієнтів і хоч якими були б родинні зв’язки. Ніхто в місті не знав, що сади Беннетів давно закладено, і в перший же день, коли Боннер перебрався до Орієнтала, тесть підступив до нього з проханнями про позику. З того часу він допомагав батькам дружини, і жити в містечку було настільки дешево, що таке навантаження не завадило йому придбати просторий котедж на березі Сміт-Крік. До того ж дружина була щаслива повернутися
Доктор Боннер був великим шанувальником свіжого повітря. Він займався серфінгом, плавав, ганяв на велосипеді й бігав. Усі швидко звикли до того, як він буквально біжить по Брод-стріт з роботи додому. Бувало й так, що він не міг зупинитися й вибігав дорогою аж на околиці. Люди сигналили, махали руками, викрикували привітання, а Боннер кивав на ходу, навіть не збивши крок. Іноді, пропрацювавши до пізнього вечора, він вибігав, коли спадали сутінки, і саме так трапилося 18 вересня 1985 року. Він вийшов із дому, коли вже вечоріло. Докторові Боннеру не спало на думку, що дорога може й досі бути слизькою після пообіднього дощу, який достатньо довго змочував асфальт, аби масний дорожній бруд вийшов на поверхню, проте був недостатньо сильним, аби змити його на узбіччя.
Він вийшов на звичний тридцятихвилинний маршрут, але додому того вечора не повернувся. Коли зійшов місяць, Мерилін занепокоїлася і, попросивши сусідів посидіти із дітьми, сіла в авто й поїхала на пошуки чоловіка. Просто за поворотом на виїзді з міста, який затуляла купка дерев, вона побачила карету «швидкої», авто шерифа й невеликий натовп. Там вона дізналася, що її чоловік загинув від удару вантажівки: водій не впорався з кермом, і його занесло.
Вантажівка, повідомили Мерилін, належала Такові Гостетлеру. Водій, якого невдовзі звинуватять у ненавмисному вбивстві й створенні аварійної ситуації, що призвела до смертельних наслідків, виявився вісімнадцятирічним хлопцем, який стояв тут же, закутий в наручники.
Звали його Довсоном Коулом.
За дві милі до Орієнтала – і до пам’ятного вигину дороги – Довсон помітив з’їзд на насип, що вів до родинних угідь, і автоматично згадав про батька. Коли Довсон перебував під вартою в очікуванні суду, несподівано прийшов наглядач і повідомив, що до нього прийшли. За хвилину батько вже стояв перед ним, з його рота стирчала зубочистка.
– Тікаєш, зустрічаєшся з тою багатенькою дівчинкою, плани будуєш. І що, помогло? Сиди тепер, – зловісно всміхався його старий. – Гадав, що ти кращий за мене, але ні. Ти такий самий.
Довсон нічого не відповів. Усередині нього накипало щось подібне до ненависті, коли він дивився на батька з дального кутка камери. Тоді він присягнувся, що за жодних обставин не заговорить до батька ніколи в житті.
Суду не було. Всупереч порадам адвоката, Довсон визнав себе винним, і, всупереч порадам прокурора, його було засуджено до максимального терміну за статтею. У Каледонській виправній колонії, що в Галіфаксі, Північна Кароліна, Довсон працював на тюремній фермі, де вирощували кукурудзу, пшеницю, бавовну, сою. Мокрий від поту, він збирав врожаї під пекучим полуденним сонцем чи промерзав до кісток на крижаному північному вітрі, орючи землю. Він листувався із Таком, але за весь час ніхто не приїхав до нього на побачення.
Після звільнення Довсона скерували до Орієнтала відбувати випробувальний термін. Він далі працював на Така й деколи чув, як за його спиною шепотілися відвідувачі автомагазину, куди він ходив на закупи. Він знав, що є вигнанцем, одним із сумнозвісних Коулів, який убив не просто зятя Беннетів, а єдиного в місті лікаря, і відчуття провини переповнювало його. У такі моменти він навідувався до квіткаря в Нью-Берні й потім на міський цвинтар Орієнтала, де було поховано доктора Боннера. Довсон лишав на могилі квіти чи рано вранці, чи пізнього вечора, коли навколо майже нікого не
А от родичам до Довсона досі було діло. Коли батько знов навідався до гаража за грошима, то взяв із собою Теда. У батька був при собі дробовик, у Теда – бейсбольна бита, однак Ейбі з ними не було, і в цьому полягала їхня найбільша помилка. Коли Довсон наказав їм іти геть, Тед відреагував швидко, та недостатньо: за чотири роки роботи на попечених сонцем полях Довсон зміцнів і тепер був готовий до зустрічі з ними. Озброєний ломом, він зламав Тедові носа й щелепу, відібрав у батька дробовика, зламав йому кілька ребер. Коли вони лежали долі, Довсон навів на них дробовика й попередив, що повертатися більше не варто. Тед волав, що уб’є його, батько ж нічого не казав. З того часу Довсон спав із дробовиком і майже нікуди не виходив із Такової землі: він розумів, що тепер вони можуть повернутися будь-якої миті, та життя несподівано позбавило його такої неприємності. Дикого Теда за тиждень забрали й засудили за п’яну різанину в барі. А татко сам чомусь до нього не приходив. Причини Довсона мало турбували. Він дочекався, доки спливе випробувальний термін, тоді замотав дробовика в промащене ганчір’я, склав до шабатурки й закопав під дубом, що ріс коло Такового будинку. Далі він поклав до багажника речі, попрощався із Таком і виїхав на магістраль, що вела до Шарлотт. Там він влаштувався механіком, а після зміни ходив на вечірні курси зварювання до місцевого коледжу. Звідти Довсон перебрався до Луїзіани, де влаштувався на переробний завод, а вже звідти – на нафтові платформи.
Після виходу з тюрми він намагався не привертати до себе уваги і здебільшого був сам. Він не ходив у гості, бо не було до кого: він не мав друзів. Після Аманди він ні з ким не зустрічався, бо навіть зараз нікого, крім неї, уявити поряд із собою не міг. Підпустити когось – хоч когось – до себе – означало дозволити такій людині довідатися про його минуле, і це його стримувало. Він був колишнім в’язнем зі злочинної родини, він убив хорошу людину. І хоч свій термін покарання він відбув і намагався з того часу надсилати компенсації, він знав, що пробачити цього собі не зможе ніколи.
Уже близько. Довсон під’їжджав до місця, де загинув доктор Боннер. Мимохідь він помітив, що на місці дерев, які колись затуляли поворот, тепер стояла одноповерхова будівля із вкритим гравієм паркінгом. Він зосередив увагу на дорозі, щоби не дивитися в той бік.
Уже за хвилину він опинився в Орієнталі. Він проїхав крізь центр, перетнув міст через злиття Ґрінз-Крік й Сміт-Крік. Хлопчаком, намагаючись триматися подалі від родичів, він часто сидів під тим мостом: спостерігав за човнами, уявляв далекі гавані, в яких ці човни могли побувати, й місця, де неодмінно хотів побувати колись він сам.
Він притишив хід, зачарований краєвидом, як колись в юності. Човнова стоянка була переповнена, люди ходили туди й сюди – прив’язували й відв’язували свої судна, виносили й заносили холодильники. Глянувши на дерева, він зметикував, що вітру сьогодні достатньо, аби виходити під вітрилом, навіть якщо захотіти дістатися аж до моря.
У дзеркалі заднього огляду він помітив готельчик, в якому збирався зупинитися, та йти туди просто зараз ще був не готовий. Він зупинився біля з’їзду з мосту, вийшов з авто, радо випроставшись на повний зріст. Згадав про замовлені ним квіти й вирішив найближчим часом дізнатися, чи їх привезли. Повернувшись у бік Ньюс, він згадав, що вона є найширшою рікою в США аж до лагуни Памліко, – факт, про який мало хто знав. Це знання неодноразово приносило йому виграші в парі, особливо на платформах, де майже всі ставили на Міссісіпі. Навіть серед мешканців Північної Кароліни було мало тих, хто про це знав, а сам він дізнався про це від Аманди.