Шрифт:
Леонiд Панасенко
НЕ КАМIНЬ
Оповiдання
Вiн встав як завжди безгучно - щоб не розбудити дружину. Було близько шостої за мiсцевим часом. У вузькому уламку слюди, який вiн минулого лiта оправив у дерево, невиразно вiдбилося його велике незграбне тiло. "Наче поспiхом збирали - iз чого прийдеться", мимохiдь подумав Кiм i всмiхнувся.
Вiн жив уже четверте життя - двiстi сорок вiсiм рокiв вiд першого народження й трохи бiльше тридцяти вiд останнього - i щоразу, коли мiняв зношений органiзм, до найдрiбнiших деталей вiдтворював свою не дуже вдалу тiлесну оболонку. Його прихильнiсть до традицiйної бiоформи iншi Iмпровiзатори вважали
...Лiс пахнув свiжою зеленню. Його сповнювали незчисленнi шерехи i стриманi порухи: дерева розгортали сувої велетенських листкiв, аби iз першими променями Зiрки збирати дорогоцiнну енергiю.
Iмпровiзатор потягнувся, заклав руки за спину. I тiєї ж митi у них тицьнувся гострий холодний писок.
– Це ти, Одновушку Мокрий Нiс?
– спитав Iмпровiзатор, не обертаючись.
– Виспався, розбишако?
З-за вiдрогiв Похмурих гiр вже пролилися першi струмочки зорi. На якусь мить вiн нараз вiдчув чи то напад досади, чи то доторк нудьги. Те саме безсоння, що зганяє нi свiт нi зоря зi зручного ложа, той самий рудий одновухий пес, швидше навiть вовк - тварина загалом лагiдна, однак у своїй зграї чомусь не вживається.
"Чи не засумував ти, старче?
– спитав себе Кiм.
– Може, тобi набрид цей Рай, га? Може, тебе потягло до людей? У товкотнечу, бiганину, коли лiкоть - у бiк, коли в потилицю одне одному дихають. Бо звiдки ж безсоння та суєта думок? Чому це найдорожче - плоть вiд плотi твоєї - стає осоружним i чужим? Та нi. Ти просто зледащiв. Ти забув, що i Рай потрiбно вдосконалювати. Тобi час нарештi зайнятися дiлом".
Iмпровiзатор згадав сьогоднiшню нiч i заплющив очi, насолоджуючись уривками видiнь-спогадiв, таких яскравих, немовби все повторювалося знову i навiч, а не в пам'ятi.
...Вiн дмухнув на "соняшник" - здоровенну жовту квiтку, яку створив спецiально для освiтлення, - i живий нiчник погас.
– Чому ти тремтиш? Тобi холодно? Не треба так багато купатися перед сном.
– Нi, Кiмчику. Менi добре... з тобою. Тiльки менi трошечки страшно. Скоро, мабуть, прийдуть вiтри. Я вiдчуваю їхнiй прихiд.
– Дурненька, чим вони нам завадять?
– Я не боюся вiтру. Але вiн приходить, коли наближається Зiрка. Вона стає тодi величезною, кошлатою... Вона може впасти на наш дiм. Ти сам якось казав.
– Спи, моя Втiхо, спи. До лiта ще далеко, та щоб тебе заспокоїти... Я завтра ж пiду до пустища. Там мої очi й вуха, якi стережуть нашу Зiрку. Все буде добре.
– Ох, Кiм. Ти обiцяєш i щоразу забуваєш пiти. Вiтер уже близько.
– Нi, нi, нерозуменятко ти моє. Це просто я дихаю.
– Кiм! Любий Кiм...
Великий Iмпровiзатор вiдiгнав вiд себе нiчнi нашiптування й поглянув на дiм. Дружина усе ще спала. Вiн уявив собi, як вона спить: на лiвому боцi, колiна зiгнутi, подих такий тихий, нiби Втiха зачаїлася i до чогось прислухається. Згадав її всю, жадану й прекрасно-безсоромну (господи, природi сором невiдомий), i подумав, що таке, певно, вiдчув лише вiн - любов у трьох iпостасях. Чоловiка, батька - усе це знайоме, цього скiльки завгодно, а от творця...
– Сходжу-но я, Одновушку, до пустища, - вiн лагiдно поторсав звiра за писок.
– Давно треба сходити, а я все лiнуюся.
Вiн звернув на стежку, яка вела через лiс, до пустища, де сiм рокiв тому причалив його кораблик i де й досi "чергували" прилади автоматичної гелiостанцiї, - Зiрка, на лихо, трапилась нестабiльна.
"Чому - трапилась?
– подумав iз незрозумiлою гiркотою Iмпровiзатор.
– Ти сам обрав її. її та ось цей уламок, що його i планетою назвати не можна... Сам! Усе сам".
Думки це були незвичнi, як i напад туги, як i непроханi спогади. Ранiше їх не було. Ранiше все було гранично зрозумiло. Тепер, коли минуло сiм рокiв... Що ж змiнилося? Що викопав iз глибин душi самоаналiз, звичка до якого є для Iмпровiзаторiв життєвою необхiднiстю? Що вiн викопав? Черговi дурощi чи неминучу мудрiсть, що неминуче наздоганяє всяку мислячу людину? Якщо це мудрiсть, то чого йому не вистачає в своєму рукотворному Раї? Спостерiгай, розмiрковуй, вiдпочивай...
Нараз Кiм чомусь пригадав своє прощання.
Вiн сам вибрав Зiрку i, коли корабель-матка випiрнув поблизу неї iз пiдпростору, почав квапливо збиратися.
Генрiх, командир корабля, його давнiй приятель по третьому й четвертому життю, вперто мовчав, i це мовчання розсердило Кiма:
– Я знаю, про що ти думаєш, - сухо проказав вiн.
– Обов'язок... творчiсть... Нема нiчого вищого, нiж творення життя... учнi Великого... Ти забув, що я вiльна людина i тому маю, окрiм обов'язкiв, силу-силенну прав. Я вибрав iз них одне - спокiй, вiдпочинок, назви це як завгодно. Адже ти не будеш заперечувати...
– Не буду, - сумно погодився Генрiх.
– Але все одно це егоїстично - двiстi сорок рокiв знати лише обов'язок i раптом... Iмпровiзаторiв багато, є професiонали незгiрш за тебе. Проте Великим нарекли лише одного. Як ти гадаєш - чому?
– Але я виснажений!
– Кiм розсердився не на жарт.
– Я зiпсував цiлу планету. Подумати лишень - не врахував один вид, комашину, а вся еволюцiйна побудова розсипалася, зiйшла нанiвець. Ти знаєш, що я пiсля Дзiнтри спати не можу? Увесь час гадаю: як я мiг зробити такий жахливий промах? Як?! Тепер там доведеться все переробляти. Заново! I це - пiсля Великого...
– вiн спробував розсмiятися, але в нього нiчого не вийшло.
– Нi, - похитав головою Генрiх.
– Все це слова... Великим тебе нарекли не за вiрнiсть обов'язку. Ти став символом нашої професiї... Але чому ти тiкаєш у кущi пiсля першої ж невдачi - цього не зрозумiє нiхто. Ми не боги, кожен iз нас має право на помилку. Тiльки гордощi... Тiльки непомiрна гординя нашiптує тобi, що краще одiйти вiд справ, сховатися.
– Я втомився, - знiчено пробурмотiв Кiм.
– Я беру собi найменше позбавлений життя невеличкий свiт, який, до речi, будь-коли може бути спалений плазменим викидом свiтила. Я перетворю його на Рай i, нарештi, вiдпочину.