Не судилось (панське болото)
Шрифт:
Михайло. А ти думаєш, мені легко? Тут і дома не знаєш на яку й ступить, - і так і сяк підходиш, щоб прихилити своїх... і такі й сякі думки не дають спокою; а там прибіжиш до неї, щоб одвести хоч трохи душу, а вона зітхає, часом плаче... Така нудьга візьме, що й на світ би не дивився!
Пашка. Диво, що плаче! Вона більше й побивається, помічаючи, що ви не такі вже стали...
Михайло. Я такий самий, а радощі-то не такі, яких чекалось.
Пашка. Чим
Михайло. А в мене, Парасю, хіба не плаче все у нутрі? Тим-то і тяжко йти на ті сльози...
Пашка. І як-таки вам рівняти себе до неї? У вас - і достатки, і розкоші, а у неї, бідної, часу нема і на своє горе: роби і на себе, і на свою матір слабу... А тут ще Дмитро скаженіє, всякі похвалки чинить! А ви хочете, щоб вона була весела.
Михайло. Мало ще скрути - Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не торохнув! Просто хоч пропадай! Адже я її хотів поки що одвезти до дядька чи саму, чи з матір'ю, - не хоче; хотів і її матір заспокоїти - боїться; що ж я маю чинити?
Пашка. Ну, а що ж і їй робить? Ідіть, голубчику, зараз, прошу вас, бо дівка просто не при собі...
Михайло. Та ходім! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька, послати мерщі... Так затяглеся вузлом, що й не розв'яжеш. (До Пашки). Почекай мене за хвірткою у садку, я тільки листа напишу та зараз і вийду! (Іде направо).
Пашка (проводжаючи його очима). Паничу! Здається, ти дбаєш тільки про свою шкуру! (Пішла).
Зізі і Харлампій.
Зізі (вбіга і бере до кишені цукор; потім дзвонить). Харлампий! Харлампий! И где зта скотина шляется?
(Харлампій показується в саду.)
Харлампий! Давай самовар да подмети балкон, - мама велела, тут мы играть будем... Да иди же скорей; только даром кормят!
Харлампій. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло, щоб на мене лаять.
Зізі. Поговори! Вот я маме скажу, так й выгонят вон! (Іде).
Харлампій (прибира). Тьпху! Прости господи! Од такого блазня терпіти! Що ще, звиняйте, блоха, а й та кашля! Взяв би я тебе, та задрав би плахіття, та випарив би лозою по місцю, звідкіля ноги ростуть, щоб ані сіла, ані почесала!
(Чути за коном голос Анни Петрівни: "Позовите скорей пана! Воды! Скорее! Дурно!")
Харлампій. О, вже пустила лотоки! Реве, аки лев рикающий! (Іде).
Анна Петрівна і Аннушка, потім Іван Андрійович.
Анна Петрівна. (бліда, плаче; Аннушка піддержує). Ах! Ах!! Они меня
Аннушка. Не беспокойтесь, бариня. (Подає воду).
Анна Петрівна. Ах! Эту мерзавку чтоб сейчас... раскатать!.. Чтоб духу ее не было! Где пан? (Дзвонить). Дурно, ах! Капель скорей! Виски три!
(Аннушка біжить до дверей, стикається з Харлампієм, що несе свічку; вирива у його свічку.)
Аннушка. Бариня казала, чтоб барина звали, бо у барині до барина очинно... у барині голова...
Харлампій. Тьпху! (Пішов).
Анна Петрівна. Спирту! Спирту! Виски три! Дурно!..
Аннушка. Ах, боже мой! Хоч би барин!
Іван Андрійович (підтюпцем). Що там таке?
Анна Петрівна (зуздрівши). Ах! Умираю! (Зомліла).
Іван Андрійович. Анюточко! Анюточко! Що з нею?
Аннушка. Потрьовожились од сюприманду.
Іван Андрійович. Анюточко! Зомліла? Ох, господи! (Біга, хапа крило, що з столу підмітати, смалить на свічці й тика під носа пани).
Анна Петрівна. Ай! Что это? (Схоплюється). фу!! Мужик!
Іван Андрійович. Нічого, нічого! Смалятиною найлучче! Постой, ще!
(Смалить крило і хоче знов під носа).
Анна Петрівна. Ай!.. Оставьте!.. Изверг!
Іван Андрійович. Що з вами?
Анна Петрівна. Ах, виски... тик, тик! Полюбуйтесь вашим сынком!
Іван Андрійович. Що там? Не натягуйте-бо тетиви!
Анна Петрівна. Зарезал... Женится на простой девке, на твари женится, ваш братец - подлец - устраивает свадьбу!
Іван Андрійович. Чи ви в умі, що ви мелете?
Анна Петрівна (кида зім'ятого листа). Прочитайте, что братец пишет! У них уже все улажено... Ох, уморят, уморят; я слабонервная, чувствительная! Вот й разгадка, почему в Петербург не хочется ехать! Выкормили сокровище... утешайтесь! Ох, виски! виски! виски!
(Аннушка тре виски, Іван Андрійович пробіга листа.)
Зізі (вбіга і кидається до матері). Маman, неужели Місhel с простой дрянью повенчался?
Анна Петрівна. Отстань! Убирайся! Уведите ее!!
Аннушка бере за руку; Зізі б'є її по руці.
Зізі. Не тронь, сволочь!!
Виходять.
Анна Петрівна. Ах! Он погибнет, погибнет?!
Іван Андрійович. Господи! От горе! Може, ще пособити можна? Та не лементуйтесь, не ділайте бешкету! Це не іграшки! Начхав я на все інче, а за сина - ні! Не перебивайте... слухайте: прикажіть, щоб там ні Аннушка і ніхто - ані писнули, що ми знаємо, бо я кишки випущу!