Не судилось (панське болото)
Шрифт:
Дмитро. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!
Катря. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!
Дмитро. І, вже! Дай боже... щоб хоч тобі щастя, то хай уже тішиться ворог мій... а мені (махнув рукою) - утоплю десь своє горе!.. Але ж як він насміеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, - то не сховається він від мене ніде: на краю світа знайду його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... І тоді вже з паничем побалакаю!
Катря (хапа
Дмитро. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощів! (Обніма Катрю). Прощай! А!! Не мені, злиденному, - щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Іде).
Катря. Дмитре! Не побивайся!!
Дмитро. Пропадай усе!! (Іде хутко).
Катря, ламаючи руки, біжить до воріт і схиляється до них, від несили.
Катря і Михайло.
Михайло (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!
Катря (уздрівши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!
Михайло (обніма). Не кричи, серце, так, бо почують!
Катря. Зраділа!.. Боже як! Третій вечір не бачила.
Михайло. Ну, все ж обачніше треба.
Катря. Не буду, не буду, любий мій, хороший; тільки не сердься!
Михайло. На тебе трудно й сердитись. (Цілує).
Катря (обніма). Господи, як я рада! Нічого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був?
Михайло. Не можна ж мені щодня ходити, щоб не завважили... Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати...
Катря. Господи, що то буде?
Михайло. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада...
Катря (зітха). Ох! Не випада... і не випаде!
Михайло. Не сумуй, зірко: ми таки свого діждемось... Зразу, звичайно, ніяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може, через маму...
Катря. Ой ні, ні! Пані такі страшні, сердиті... вони з'їдять мене!
Михайло. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?
Катря. Боюсь, голубе, і душі у мене нема!
Михайло (пригорта і лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брівочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обійми палко, та пригорнися шпарко!
(Катря через силу усміхнулась і поцілувала.)
Михайло. Не так, не так, а отак! (Обніма). Ходім звідси, щоб хто не здибав.
Катря (журно), І-і, вже! Нема чого й критись...
Михайло (звонтпивши). Як нема чого?
Катря. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида оце була, каже - Аннушка похваляється... плеще
Михайло. От каторжна! Я їй утну язика!
Катря. Не втнеш, ще більше здратуєш! Де вже там те шило в мішку утаїти! Пізно.
Михайло. Ти жалкуєш?
Катря. Борони боже! Своєю волею покохала, - аж згоріла у тім коханні! Все без жалю віддала тобі; за тебе і муки прийму... Не зраджуй тільки мене, соколе мій, доле моя! (Припада до Михайла).
Михайло (цілує). Що тобі завжди в голову лізе, моя дурнесенька ?
Катря. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тільки лякав Дмитро? Правда? (Припада до Михайла).
Михайло. Як Дмитро! І він сюди лізе?
Катря. Він нещасний, бідний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!..
Михайло. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про Дмитра! Не поминай мені про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, - а ти мені вкинеш приску за пазуху.
Катря. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло... Тільки що був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе...
Михайло. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде...
Катря. Ні, ні, то він з одчаю! Він не зачепить...
Михайло. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!
Катря. Він і без того більше не прийде: я йому призналась.
Михайло. Розумна! Сама пускаєш славу?
Катря. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що мені до слави, аби ти при мені... От тільки за матір боюсь, як дійде - не переживуть вони!
Михайло. Правда, за матір - погано.
Катря. Що мені робити, порадь, мій соболю?
Михайло. Хіба, може б, тебе одвезти до дядька на хутір?
Катря. Як, щоб я маму кинула?
Михайло. Ну, то вдвох?
Катря. Ні, ні! Як таке їй і сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, ніж пішла б на публіку! [39]
39
– Публіка - сором, ганьба.
Михайло. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матір'ю, присягнусь їй за тебе, - то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, ніж од других...
Катря (сумне і чуло). І не знаю вже й як... аж серце окипа крів'ю, як подумаю! Любила ж мене, цілий вік поневірялась за мене...
Михайло. Та угамуйся, не забігай лиха! От, може, і в мене з старими швидко владнається справа, то тоді безпешно! Прийде день - потурбуємось, а нічка - наша!