Небезпечнi мандри
Шрифт:
— Чи ж не промазав ти, Джоне?
— Точно попав! Он бачиш кров?
— Ну, це ще нічого не значить. Хоч і поранений, а мабуть, дмухнув він до лісу.
— Десь він тут, у кропиві… Ні, таки нема!
— Ну, то й нічого товктися тут до ранку! Нам би половити наших, що повилазили з клітки! І треба ж було тобі бахкати з тої пукавки! Вони й сипонули врозтіч з переляку. А пораненого пошукаєш завтра, якщо він десь тут.
Знов запала тиша, але Ліщина так і лишився лежати в шепітливій прохолоді тунелю. Крижана втома скувала його, й він поринув у дрімотне заціпеніння, відчуваючи тільки ниючий біль. Через якийсь час тоненька цівка крові закрапотіла в порожню, стоптану людськими черевиками
Кучма саме лежав у соломі поруч Ожини, коли метрів за двісті від повітки пролунав постріл. Інстинкт — тікати! — підкинув його, мов пружина, але Кучма тут-таки схаменувся і звелів кролям:
— Не бігти! Тікати нікуди! Поблизу немає нір!
— Треба тікати далі від рушниці! — мовив Ожина, повертаючи білками витріщених очей.
— Стійте! — звелів Кучма, дослухаючись. — Наші біжать, униз стежкою! Чуєте?
— Я чую, що біжать тільки двоє кролів, — сказав, помовчавши, Ожина. — І один з них біжить з останніх сил.
Вони перезирнулись і стали чекати. Тоді Кучма знов підвівся:
— Всі лишайтеся на місці! Я приведу їх.
Край стежки він побачив Кульбабу. Той умовляв виснажену Копичку, яка припадала на одну лапу.
— Швидко сюди! — сказав Кучма. — Ради Фрітха, де Ліщина?
— Люди застрелили його! — видихнув Кульбаба.
Вони приєдналися до решти п’ятьох у повітці, й Кульбаба заговорив, не чекаючи запитань:
— Люди застрелили Ліщину! Спочатку вони спіймали Лавра й знов посадили його в клітку, а тоді прийшли по нас. Нас троє опинилося в канаві, з якої не було виходу. Ліщина сказав, що вибіжить, щоб відвернути від нас увагу людей і дати нам утекти. І побіг до іншої канави. Але хто ж знав, що ті люди з рушницею?!
— А ти певен, що Ліщина вбитий? — спитав Вероніка.
— Я не бачив, щоб у нього влучили, але стріляли зблизька!
— Треба почекати, — сказав Кучма.
Вони довго чекали. Нарешті Ожина й Кучма обережно пішли вгору стежкою. Вони дійшли до канави, побачили, що земля на її дні затоптана черевиками й забризкана кров’ю, і вернулися до всіх.
Дорога додому зайняла кілька тяжких годин. Троє хатніх кролів кульгали й насилу повзли вперед. Коли нарешті вони добулися до підніжжя пагорба, Кучма звелів Ожині, Вероніці й Козельцю йти в колонію, а сам зостався з трьома хатніми кролями в долині, щоб дати їм перепочити. Ожина, Вероніка й Козелець підійшли до букового лісу, як засіріло небо на сході, й назустріч їм по мокрій траві кинувся якийсь кріль. Це був П’ятий.
Ожина зупинився, а Вероніка й Козелець мовчки пройшли до нір.
— П’ятий, — сказав Ожина. — У нас погані вісті! Ліщина…
— Я знаю, — перепинив його П'ятий. — Я все знаю!
— Звідкіля? — вражено перепитав Ожина.
— Щойно, як ви підходили сюди по траві, я побачив позад вас четвертого кроля, — тихо мовив П’ятий. — Він кульгав і весь був залитий кров’ю. Я побіг до вас, щоб довідатися, хто це, і тут з’ясувалось, що вас тільки троє і ви йдете рядом.
І він задивився на долину, мовби все ще шукав очима закривавленого кроля, що розтав у ранковій імлі. Ожина мовчав, і тоді П’ятий спитав його:
— Що ж скоїлось?
Коли Ожина все йому розповів, П’ятий вернувся до колонії і забився у свою порожню нору. Згодом Кучма привів хатніх кролів і негайно скликав усіх до Сотів на збори. П’ятий не з’явився.
Новим кролям випала така сумна зустріч. Навіть Дзвіночок не спромігся бодай на одне веселе слово. Кульбаба карався думкою, що міг не пустити Ліщину, побігти замість нього від канави до канави. Збори закінчилися понурим мовчанням.
А пізніше того самого ранку до колонії прикульгав Падуб із своїм загоном. Із трьох його товаришів тільки Срібний був неушкоджений і тримався бадьоро. У Жостіра була рана на писку, а Суниця весь дрижав і здавався хворим од виснаження. Посли не привели з собою жодної кролиці.
26. СОН П’ЯТОГО
П’ятий лежав на долівці у своєму лігві. Надворі на пагорбах панував ясний, спекотний полудень. П’ятий то засинав неспокійним сном, то прокидався. Вся волога в норі випарувалась, і зі стелі сипались струминки сухої землі. Одна струминка сипонула йому на голову, I спросоння він прожогом вискочив з нори, а тоді отямився й вернувся назад. Прокидаючись, він щоразу згадував про смерть Ліщини й щоразу переживав страшний здогад, який пронизав його, коли перед його очима тінь кульгавого кроля розтала в ранковому світлі. Де ж той кріль зараз? Куди він подівся? П’ятий спробував пройти за ним плутаними стежками своїх думок через холодний, зарошений шпиль у сповиту ранковою млою долину…
Туман клубочився довкола П’ятого, але він уперто продирався крізь зарості кропиви та будяків. Зненацька той кріль, що кульгав попереду, зник. П’ятий зостався на самоті. Йому стало страшно, але звідусіль линули знайомі змалечку звуки й запахи… Це ж те саме поле, де він з’явився на світ! Тільки довкола не було вже літнього буйнотрав’я. П’ятий ішов попід квітучим терном. Ось він перейшов струмок і рушив нагору, до стежки, до того місця, де вони з Ліщиною колись натрапили на дошку з оголошенням. Чи ж та дошка все ще тут? Він боязко підвів очі, але за туманом нічого не було видно. Піднявся ще вище й раптом побачив нагорі чоловіка, який порався коло купи знарядь: там була лопата, мотузка й ще якісь дрібніші речі, призначення яких він не знав. Дошка з оголошенням лежала на землі, але вона, здавалось, поменшала й кріпилася тепер до одного довгого чотиригранного стовпця із загостреним вільним кінцем, щоб легше було забити в землю. Біла поверхня дошки була так само біла й покрита гострокутними чорними паличками. П’ятий, вагаючись, вийшов нагору й став біля самого чоловіка. Той, нагнувшись, зазирав у глибоку вузьку нору. Чоловік повернув голову до П’ятого. Обличчя його сяяло добродушністю, яку може показати своїй жертві казковий велет-людожер, поки вважає, що ще не настала пора вбити жертву й з’їсти.
«Як ти думаєш, що я роблю, га?» — спитав він П'ятого. «І що ж ви робите?» — тремтячи від страху, перепитав П’ятий. «А ставлю ось цю дошку, — відповів чоловік. — І ти хотів би знати, для чого?» — «Так!» — прошепотів П’ятий. «Це для твого друзяки Ліщини! — пояснив чоловік. — Нам треба вивісити про нього оголошення. А що говориться в тому оголошенні, як ти думаєш?» — «Не знаю! Хіба дошки можуть говорити?» — спитав П’ятий. «Можуть, ще й як! — відповів чоловік. — Отож-бо й є, що ми знаємо більше за вас. Ось чому вбиваємо вас, коли маємо охоту. А зараз, якщо хочеш, то поглянь на цю дошку — може, й справді знатимеш більше!»
Крізь мертвотно-сизий туман П’ятий задивився на дошку. І враз чорні палички замигтіли на білій поверхні, попідводили свої гострі клинцюваті голівки й залящали водно, наче виводок малих ласиць. Їхні жорстокі й знущальні голоси долинали до нього немов здалеку, немовби вуха йому засипало піском. «На згадку про Ліщину-ра! На честь Ліщини-ра! На пам’ять про Ліщину-ра! Ха-ха-ха-ха!»
«Ну, тепер ти втямив? — спитав П’ятого чоловік. — Треба тільки забити цього кілка в землю, і тоді я повішу на ньому ту Личину чи Ліщину. Як вішають злодюжку-сойку чи старого горностая. Отак візьму й повішу!» — «Ні, не треба! Не робіть цього!» — закричав П’ятий. «Та от заковика: я його ніяк не дістану! — провадив чоловік. — Тому й повісити не можу. Бо він заліз у цю кляту нору, ось куди він заліз! Заліз, коли я все вже наготував!»