Небезпечнi мандри
Шрифт:
— Глао-роо, — сказав йому Ліщина, — звідси можна втекти лише через двері. Посидь там і попильнуй котів, щоб не опинитися наче в пастці. Як тільки побачиш кота, зразу кажи мені!
— Добре, Ліщино-ра, — відповів Чашечка.
Ліщина підійшов до бокової стінки клітки — передня, затягнута сіткою, виступала вперед над краєм полиці, тож туди він ніяк не міг наблизитись. На щастя, в одній з дощок бокової стінки була дірка від сучка, й Ліщина побачив, як усередині рухається, принюхуючись, чийсь ніс.
— Я — Ліщина-ра! — відрекомендувався він. — Я прийшов поговорити з вами. Ви розумієте
Почулась відповідь трохи дивною, але цілком зрозумілою кролячою мовою.
— Так, ми розуміємо тебе! Я — Самшит! А звідки ти прийшов?
— Із пагорбів. Я і мої друзі живемо там як хочемо, без людей. Їмо траву, гріємося на сонці, а спимо в норах під землею. А скільки вас тут?
— Четверо. Двоє кролів і дві кролиці.
— А вас випускають коли-небудь погуляти?
— Буває! Дівчинка випускає нас у невелику загорожу на траву.
— Я прийшов розповісти вам про нашу колонію. Наші кролі хочуть, щоб ви втекли з ферми й пристали до нас.
— Позаду в клітки є дротяні дверцята, — сказав Самшит. — Перейди туди — там легше буде нам розмовляти.
Дверцята були зроблені з дротяної сітки, натягнутої на дерев'яну раму. По той бік дротяної сітки стояло четверо кролів, тиснучись носами в дротяні вічка. Двоє з них — Лавр і Конюшина — були короткошерсті чорні ангорці, а решта двоє — Самшит і Копичка — чорно-білі гімалайці.
Ліщина розповів про життя на шпилях, про радість волі, якою тішаться дикі кролі. Сказав, що їм сутужно без кролиць.
— Але, — запевнив він, — ми не збираємось викрадати кролиць. Ми запрошуємо вас усіх чотирьох до нас — і кролів, і кролиць. На пагорбах місця вистачить для всіх!
І почав змальовувати їм красу і втіху вечірнього та ранкового сильфлаю у високій траві.
Здавалось, його розповідь водночас і зачарувала й налякала домашніх кролів. Конюшина, сильна й енергійна ангорська кролиця, була захоплена розповіддю Ліщини і все розпитувала його про колонію. З’ясувалось, що домашні кролі вважають своє життя в клітці нудним, але безпечним. Звідкілясь вони начулися про елілів і думали, що у диких кролів життя недовге. Скоро Ліщина переконався, що, хоч вони були раді його відвідинам, бо це ж була все-таки цікава подія в їхньому одноманітному житті, їм аж ніяк не до снаги щось вирішити й вирішене здійснити. Коли Ліщина і його товариші були звичні швидко думати й діяти, то цим кролям ніколи ж не доводилося рятувати своє життя або хоч добувати їжу. Щоб привести хоч кого з них на пагорби, доведеться того умовляти й підганяти.
Ліщина хвильку посидів мовчки, полизав розсипані на полиці висівки, а тоді сказав:
— Зараз я повинен вернутися до своїх друзів на патрон, але ми ще навідаємо вас! Прийдем однієї ночі й, повірте мені, відкриємо клітку незгірш вашого фермера, I тоді кожен з вас, хто захоче жити на волі, зможе піти з нами!
Самшит саме хотів щось відповісти, коли це від дверей почувся схвильований голос Чашечки:
— Ліщино, на подвір’я вийшла кішка!
— Ми не боїмося котів, коли зустрічаємо їх у полі! — похвалився Ліщина Самшитові. Намагаючись показати, що він не дуже поспішає, ступив спочатку на сніп, а тоді скочив на підлогу. Чашечка дивився на подвір’я крізь щілину біля навісів. Малий не приховував переляку.
— Ой, вона нас почула, Ліщино! — прошепотів він.
— То виходь звідти, — сказав Ліщина. — Тримайся ближче до мене і, як тільки я побіжу, мчи за мною щодуху!
Не зупиняючись, щоб виглянути в щілину, він обійшов прочинені досередини двері й став на порозі. Смугаста кицька з білими грудьми й лапами неквапливо прогулювалась попід стосом дров у протилежному кутку невеличкого двірка. Вона зразу ж помітила Ліщину на порозі й заклякла на місці, втопивши в нього очі й посіпуючи хвостом. Ліщина звільна скочив з порога й знов зупинився. Скісне сонячне проміння вже заливало двірок, у тиші дзижчали мухи над купкою гною. Пахло соломою, пилюкою і глодом.
— Чогось у вас вигляд дуже захарчований, — зухвало заговорив Ліщина до кішки. — Невже пацюки поробились такі розумні, що не попадаються вам до лап?
Кішка не відповіла. Ліщина сидів, кліпаючи очима проти сонця. Кішка припала до землі. За спиною Ліщини нервувався Чашечка, й Ліщина, не зводячи очей з кішки, відчував, як той тремтить.
— Не бійся, Глао-роо! — прошепотів він. — Нехай вона перша кинеться на нас! Сиди тихо!
Кішка почала бити по землі хвостом і поводити задком з боку в бік, лаштуючись стрибнути.
— Ви не вмієте бігати? — старався роздражнити хижачку Ліщина. — Таки не вмієте! Ах ви, вирячката кухонна підлизниця…
Зненацька одним стрибком кішка перетнула двірок, але тієї самої миті стрибнули в інший бік кролі, сильно відштовхнувшись від землі задніми лапами. Кішка гналась за ними таки дуже швидко, і хоч кролі добре приготувалися до стартового кидка, вони ледве-ледве встигли проскочити на відкритий простір. Біжучи попід довгою коморою, вони чули збуджений гавкіт пса, що метався по двору, натягнувши до краю мотузок. На пса накричав чоловічий голос. Аж опинившись у рятівному живоплоті біля стежки, кролі стали й озирнулись. Кішка враз зупинилась і, вдаючи незворушність, почала вилизувати лапу.
— Коти страшенно не люблять шитися в дурні! — пояснив Ліщина. — Далі вона не поженеться за нами, а коли б вона не кинулася отак на нас, то переслідувала б і далі, ще й подругу покликала б на поміч. Чомусь від котів не слід тікати зразу, а треба чекати, поки вони і на тебе кинуться. Добре, що ти вчасно запримітив кицьку, Глао-роо!
— Я радий, якщо справді хоч чимось допоміг, Ліщино! Але чого ми сюди ходили, для чого ти розмовляв із тими кролями в клітці?
— Перегодом я все тобі розкажу. А зараз ходімо в поле та попасемось. Потім помаленьку, щоб ти не натомився, подамося додому.
25. НАБІГ
Ліщина й Чашечка вернулися в Соти аж надвечір. На півдня зарядив дощ, і довелося пересидіти в одній з повіток, що стояли над стежкою. Ніхто не спитав їх, де вони були цілий день, тож Ліщина зразу спустився у свою нору, попросивши малого поки що нікому не розповідати про їхню пригоду. В норі нікого не було, то він зручно ліг і за хвилину й заснув.
Прокинувшись, він відчув: П’ятий, як завжди, поруч. Був іще досвіток, суха, приємна долівка надила ще поспати, але П’ятий не дав заснути.