Несподівана вакансія
Шрифт:
Шерлі Моллісон була на закупах у Ярвілі і не відповідала на безперестанні Рутині дзвінки майже до вечора, коли вже повернувся додому зі школи Ендрю. Він чув телефонну розмову матері зі сходів, що вели до вітальні. Він знав, що Рут хоче все залагодити ще перед тим, як Саймон прийде Додому, бо Саймон міг запросто видерти в неї з рук телефон і добряче обматюкати її приятельку.
— …просто дурний наклеп, — вдавано байдуже сказала вона, — але ми були б дуже вдячні, якби ти прибрала це з сайту, Шерлі.
Ендрю насупився, і ранка на його розбухлій губі ледь не прорвалася знову. Його обурювало те, що мати мусила просити про послугу. Був навіть роздратований, що повідомлення досі не видалили, але тоді згадав, що це ж він сам і написав його. Це через нього все сталося: розбите мамине обличчя, його розпухла губа і атмосфера жаху, що панувала в будинку, бо ж ніхто не знав, чого чекати від Саймона, коли той повернеться.
— Я розумію, що в тебе купа справ… — несміливо благала Рут, — але ж уяви, як це зашкодить Саймону, якщо люди повірять…
Ендрю подумав, що ось так завжди Рут говорила з Саймоном у тих рідкісних випадках, коли відчувала, що треба йому заперечити: покірно, вибачливо, обережно. Чому його мати не вимагає, щоб та жінка негайно видалила повідомлення? Чому вона завжди така боязка, така нерішуча? Чому вона досі не покинула його батька?
Мама завжди йому здавалася якоюсь геть іншою від усіх істотою — доброю й нічим не заплямованою. Коли він був дитиною, батьки здавалися йому суцільними протилежностями, чорним і білим. Один поганий і страшний, інша — добра й лагідна. Але з віком він почав засуджувати її добровільну сліпоту, її постійні виправдовування батька, її вперте поклоніння своєму псевдоідолові.
Ендрю почув, як вона поклала слухавку, і потупотів сходами донизу. Перетнувся з мамою саме тоді, як вона виходила з вітальні.
— Дзвонила до адміністраторки?
— Так, — втомлено відповіла Рут. — Вона забере з сайту ті речі про тата, тож маю надію, що на цьому все закінчиться.
Ендрю знав, що його мама кмітлива й набагато практичніша в домашніх справах, аніж незграбний тато, чиї руки росли з неправильного місця. Вона могла б і сама заробляти собі на життя.
— Чому ж вона відразу не видалила повідомлення, якщо ви такі друзі? — спитав Ендрю, йдучи за нею до кухні. Уперше в житті, крім жалю до Рут, від відчув розчарування, що переходило в злість.
— Вона була зайнята, — огризнулася Рут.
Одне її око було налите кров’ю.
— Ти сказала їй, що в неї можуть бути проблеми, якщо вона як модератор залишить на сайті компромат? Ми це вивчали в комп’ютер…
— Я вже сказала тобі, Ендрю, що вона це видалить, — розізлилася Рут.
Вона не боялася демонструвати характер синам. Може, тому, що вони її не били, чи ще чомусь? Ендрю знав, що її лице болить не менше, ніж його.
— То як ти думаєш, хто міг написати таке про тата? — безтурботно спитав Ендрю.
Вона розлючено глянула на нього.
— Поняття не маю, — сказала вона, — але хоч би хто це зробив — підло й мерзенно. У кожногоє щось таке, що хочеться приховати. Ну, от як почувалися б інші люди, якби тато викладав в інтернеті все, що вінпро них знає? Але він би такого не зробив.
— Що, це суперечило б його моральному кодексу? — усміхнувся Ендрю.
— Ти не знаєш батька так добре, як думаєш! — закричала Рут зі сльозами на очах. — Вимітайся… іди робити домашнє завдання, чи що там у тебе… мені байдуже… просто вимітайся!
Ендрю повернувся до спальні голодний, бо ж насправді він спускався на кухню, щоб узяти щось поїсти, а тепер просто лежав на ліжку і думав, чи не зробив жахливої помилки, написавши це повідомлення. А ще він хотів би знати, наскільки жорстоко мав би Саймон їх усіх відлупцювати, щоб мама нарешті зрозуміла, що для нього взагалі не існує такого поняття, як мораль.
А тим часом, за милю від Дому-на-пагорбі, Шерлі Моллісон сиділа вдома у своєму кабінеті й намагалася пригадати, як видаляються повідомлення з веб-форуму. Там так рідко з’являлися будь-які дописи, що зазвичай вона просто залишала їх майже на три роки. Нарешті вона дістала з шафки з документами в кутку простенький посібник з адміністрування сайту, що його собі склала під час курсів, і після кількох невдалих спроб зуміла нарешті видалити цей компромат проти Саймона. Вона зробила це тільки тому, що Рут, якій вона симпатизувала, попросила її це зробити; жодної особистої відповідальності за це все вона не відчувала.
Шерлі змогла видалити допис із сайту, але не з свідомості тих, хто був палко зацікавлений у боротьбі за посаду Баррі. Парміндер Джаванда скопіювала допис про Саймона Прайса на свій комп’ютер і постійно його переглядала, вчитуючись у кожне речення з прискіпливістю судмедексперта, що розглядає кожнісіньку жилку на трупі у пошуках слідів мовної ДНК Говарда Моллісона. Він, звичайно, зробив усе, щоб приховати свою характерну риторику, але вона була впевнена, що впізнала типову для нього помпезність у таких фразах, як «містер Прайс має неоціненний досвід у галузі скорочення видатків» чи «поділитися з іншими членами ради конфіденційною інформацією щодо своїх численних поплічників».
— Міндо, ти не знаєш Саймона Прайса, — сказала Тесса Вол. Вони з Коліном вечеряли у Джавандів на кухні Олд-Вікеридж, і Парміндер заговорила про допис одразу, щойно вони переступили поріг. — Це дуже неприємний чоловік, він може багатьом завдати прикрощів. Якщо чесно, я не думаю, що це був Говард Моллісон. Не уявляю, щоб він зробив щось аж таке очевидне.
— Не дури себе, Тессо, — відповіла Парміндер. — Говард піде на все, щоб тільки обрали Майлза. Ось побачиш. Наступною жертвою стане Колін.
Тесса помітила, як побіліли суглоби на руці, якою Колін тримав виделку, і їй здалося, що Парміндер варто думати перед тим, як щось казати. Кому, як не їй, було знати, що Колін жив на антидепресантах.
Вікрам сидів скраю стола і мовчав. Легка сардонічна посмішка була цілком природною на його вродливому обличчі. Тесса трохи побоювалася цього хірурга, як, зрештою, й усіх інших чоловіків-красенів. Хоч Парміндер і була однією з найкращих її подруг, Тесса майже не знала Вікрама, що працював допізна і приділяв проблемам Пеґфорда набагато менше уваги, ніж його дружина.