Несподівана вакансія
Шрифт:
Четверо співрозмовників доїли фрукти, не проронивши й слова.
VII
У маленькому будиночку, що височів над містечком, сидів у схвильованій задумі Саймон Прайс. Минали дні. Звинувачувальний допис зник із веб-форуму, але Саймон і досі був наче паралізований. Він розумів, що, знявши свою кандидатуру, він таким чином ніби визнає свою провину. Поліція так і не з’явилася з розпитами про комп’ютер. Саймон тепер уже й почав шкодувати, що викинув його з того старого мосту. Та з іншого боку, він ніяк не міг вирішити,
А от Ендрю й далі вичікував, з кожним днем усе більше втрачаючи надію. Він спробував відкрити світові очі на свого батька, але світ, як здавалося, лише стенув плечима у відповідь. Ендрю уявляв, як хтось на типографії або в раді встає й каже Саймонові рішуче «ні», стверджуючи, що він не гідний змагатися з іншими кандидатами, що він — звичайна посередність, що він не має права ганьбити себе і свою сім’ю. Але нічого цього не сталося, хіба що Саймон перестав говорити про раду і видзвонювати різним людям у надії отримати їхні голоси, а передвиборні листівки, які він друкував у позаурочний час на роботі, просто лежали тепер у коробці на ґанку.
І раптом, без попереджувальних фанфар, прийшла перемога. У п’ятницю ввечері, спускаючись темними сходами вниз у пошуках їжі, Ендрю почув, як Саймон сухо розмовляє з кимось по телефону у вітальні, і зупинився, прислухаючись.
— …зняти мою кандидатуру, — казав він. — Так. Ну, просто змінилися мої особисті обставини. Так. Так. Ага, правильно. Добре. Дякую.
Ендрю почув, як Саймон поклав слухавку.
— Ну, ось і все, — сказав Саймон матері. — Я виходжу з гри, якщо вони отак розкидаються лайном.
Він чув, як мама ствердно щось відповіла приглушеним голосом, і, перш ніж Ендрю встиг поворухнутися, Саймон вискочив знизу в коридор, набрав повітря в груди й почав волати «Ендрю!», аж поки раптом усвідомив, що син стоїть навпроти нього.
— Що ти тут робиш?
Обличчя Саймона було напівзатінене, на нього падало лише світло з вітальні.
— Я хотів попити, — збрехав Ендрю: батько не любив, коли хлопці самі лазили в холодильник.
— Ти починаєш працювати з Моллісоном на вихідні?
— Ага.
— Ну, то слухай сюди. Я хочу знати про того мудила все, що на нього можна нарити, чуєш? Увесь бруд, який відкопаєш. І про його сина теж, якщо щось почуєш.
— Добре, — відповів Ендрю.
— І я це все викладу на той довбаний веб-сайт, — сказав Саймон і позадкував до вітальні. « Довбаний привид Баррі Фербразера».
І вже коли Ендрю перебирав продукти, які аж ніяк не можна було залишати неспожитими, перехоплюючи то скоринку, то жменьку, радісним дзвіночком промайнула йому в голові думка: « Я спинив тебе, придурку. Спинив!»
Йому вдалося провернути саме те, що він задумав: Саймон і гадки не мав, хто пустив коту під хвіст усі його амбіції. Старий дурний педрило навіть попросив Ендрю допомогти йому помститися; це перевершило сподівання Ендрю, бо коли він уперше розповів батькам, що отримав роботу у продуктовій крамниці, Саймон нетямився від гніву.
— От слинько малий, а як твоя довбана алергія?
— Ну, я подумав, що спробую не їсти горіхів, — відповів Ендрю.
— Не корч з себе розумника, прищ малий. А якщо зжереш випадково, як у школі Святого Томаса? Думаєш, нам хочеться знову через тебе розгрібати те лайно?
Але Рут підтримала Ендрю, сказавши Саймонові, що Ендрю вже дорослий, може й сам собі давати раду і знає, що робить. А коли Саймон вийшов з кімнати, вона намагалася переконати Ендрю, що Саймон просто переживає за його здоров’я.
— Він переживає тільки за те, що може пропустити футбол, якщо доведеться везти мене в лікарню.
Ендрю повернувся до своєї кімнати і сидів там; однією рукою запихав у рот їжу, а другою набирав есемеску Жиркові.
Йому здавалося, що це вже все, кінець, крапка. Йому ще ніколи досі не доводилось бачити, як на дріжджах під час бродіння з’являються перші крихітні бульбашки, в яких уже міститься зародок неминучих алхімічних метаморфоз.
VIII
Переїзд у Пеґфорд — найгірше, що могло статися з Ґаєю Баден. Якщо не враховувати її рідкісні візити до батька в Редінґ, вона не бувала ніде, крім Лондона. Коли Кей уперше сказала їй про те, що вона збирається переїхати в малесеньке містечко на заході країни, Ґаї це здалося настільки неймовірним, що лише за пару тижнів вона усвідомила, наскільки серйозна ця загроза. Спочатку вона думала, що це просто чергова божевільна ідея Кей, така, скажімо, як рішення купити двох курчат для їхнього крихітного городика в Гекні (їх через тиждень загризла лисиця), або намір зварити варення без найменшого вміння куховарити, і як наслідок — половина знищених баняків і довічний шрам на руці.
Залишивши в Лондоні своїх друзів ще з початкової школи, будинок, у якому вона мешкала десь із восьми років, веселі міські забави під час вихідних, Ґая, не зважаючи на всі свої благання, погрози і протести, опинилася віч-на-віч з таким життям, яке їй не снилося і в найстрашніших нічних кошмарах. Бруковані вулички, жоднісінького відчиненого магазину після шостої вечора, громадське життя, яке оберталося довкруг церкви, де, якщо пощастить, можна було почути хіба що цвірінькання пташок. Ґаї здавалося, наче вона провалилася крізь дивний портал і опинилася у якійсь загубленій у часі землі.
Вони з Кей міцно трималися одна одної, скільки себе пам’ятала Ґая (адже батько ніколи з ними не жив, а подальші любовні стосунки Кей так і не переросли у щось серйозніше). Вони сперечалися, ділилися турботами, а з часом стали просто як сусідки по квартирі. Щоправда, зараз на протилежному краю кухонного стола Ґая бачила ворога. Єдине, чого вона прагнула, — повернутися в Лондон, будь-якою ціною, і якомога сильніше зіпсувати життя Кей як помсту за її власне. Вона ніяк не могла вирішити, що більше засмутить маму — якщо вона провалить випускні іспити в школі чи, навпаки, якщо успішно їх складе і спробує вмовити батька прихистити її в себе під час навчання в лондонському коледжі. А тим часом вона мусила виживати на чужій території, де її зовнішність і акцент — колишня гарантія її миттєвого потрапляння до кола обраних — стали зайві, мов чужоземна валюта.