Несподівана вакансія
Шрифт:
— Я ж тобі вже казала про порядок денний, правда? — не вгавала Парміндер. — Наступного нашого засідання? Він пропонує розглянути клопотання стосовно Полів, а тоді передати його комітету Ярвіла, що займається переглядом кордонів, а такожприйняти резолюцію про виселення наркоклініки з будівлі, де вона розташована. Він хоче це все швиденько проштовхнути, поки нікого ще не обрали на місце Баррі.
Вона постійно виходила з-за столу, щоб щось принести, безпричинно відчиняла дверцята серванта, була незібрана й неуважна. Двічі взагалі забула, чому вставала, і знову верталася за стіл з порожніми руками. Вікрам, насупивши свої густі брови, стежив за кожним її рухом.
— Я вчора ввечері дзвонила Говардові, — сказала Парміндер, — і сказала, що варто зачекати, доки в нас знову буде повний склад ради, перш ніж голосувати за такі серйозні речі. Він розреготався і сказав, що ми не можемо чекати, бо Ярвіл хоче знати нашу думку, особливо тепер, перед переглядом кордонів. Він справді боїться, що Коліна оберуть замість Баррі, і тоді йому буде важче це все пропхати. Я розіслала листи всім, хто, на мою думку, підтримує нас, побачимо, чи зможуть вони натиснути на нього, щоб перенести це голосування на пізніше…
— «Привид Баррі Фербразера», — додала Парміндер, затамувавши подих. — Негідник. Хоче скористатися смертю Баррі, щоб його здолати. Не вийде, я цього не дозволю.
Тессі здалося, що губи Вікрама засіпалися. Стара еліта Пеґфорда, очолювана Говардом Моллісоном, зазвичай поблажливо ставилася до тих гріхів Вікрама, які не могла пробачити його дружині: темної шкіри, розуму й багатства (Шерлі в цьому просто-таки носом винюхувала привід для зловтіхи). Тесса думала, яка це кричуща несправедливість: Парміндер в поті чола займалася Пеґфордом, організовувала шкільні свята, спонсорувала різні акції, надавала безкоштовні медичні консультації і засідала в раді, а замість вдячності відчувала неприховану антипатію з боку старої пеґфордської гвардії, тоді як довкола Вікрама, який дуже зрідка долучався до будь-яких ініціатив, усі так і звивалися, підлещувалися, говорили про нього з такою повагою.
— У Моллісона манія величі, — сказала Парміндер, нервово совгаючи по тарілці їжею. — Негідник з манією величі.
Вікрам відклав ножа з виделкою й відхилився на спинку крісла.
— То чому ж тоді, — поцікавився він, — Говард залишається головою місцевої ради? Чому не замахнеться, скажімо, на окружну раду?
— Бо він думає, що Пеґфорд — це пуп Землі, — огризнулася Парміндер. — Ти не розумієш: він не пожертвував би посадою голови місцевої ради, навіть якби йому запропонували стати прем’єр-міністром. Та йому й не потрібнобути в ярвілській раді; там уже є Обрі Фаулі, який проштовхує все, що замислив Говард. Їхня мета — перегляд кордонів. Вони діють заодно.
Парміндер відчула, ніби привид Баррі сидить тут, за столом. Він би все пояснив Вікрамові та ще й добряче розсмішив би його. Баррі вмів чудово передражнювати манеру спілкування Говарда, його ходу перевальцем і навіть раптове бурчання в животі.
— Я їй постійно кажу, що вона занадто нервує, — сказав Вікрам Тессі, яка зніяковіла й зашарілася, відчувши на собі погляд його чорних очей. — Ти знаєш про ту ідіотську скаргу… щодо старої жінки з емфіземою?
— Так, Тесса знає. Усі вже знають. Ми обов’язково мусимо згадувати про це за столом? — вкотре огризнулася Парміндер і миттю звелася на ноги, заходившись збирати тарілки.
Тесса хотіла допомогти, але роздратована Парміндер звеліла їй сидіти на місці. Вікрам ледь помітно усміхнувся Тессі на знак солідарності, від чого їй аж замлоїло в животі. Поки Парміндер метушилася довкола столу, Тессі пригадалося, що Вікрам і Парміндер мали шлюб за домовленістю.
(«Це просто знайомство за посередництва родини, — пояснила їй, немовби виправдовуючись, Парміндер, коли вони почали приятелювати, бо її тоді роздратував вираз обличчя Тесси. — Ніхто не змушувавнас одружитися, якщо хочеш знати».
Але траплялося також, що вона розповідала про шалений тиск з боку її матері з вимогою виходити заміж.
— У сикхів батьки завжди хочуть одружити своїх дітей. Це просто манія, — з гіркотою в голосі поскаржилася якось Парміндер.)
Колін був тільки радий, що забрали його тарілку. Йому крутило в животі й нудило ще гірше, ніж до того, як вони з Тессою сюди прийшли. Він почувався таким ізольованим від своїх сусідів за столом, мовби його помістили в якусь товстезну скляну бульку. Це було до болю знайоме відчуття, ніби ти потрапляєш у якусь гігантську сферу, сповнену турбот і страхів, що відокремлює тебе від зовнішнього світу.
Від Тесси не доводилося очікувати підтримки: вона ставилася до його боротьби за посаду Баррі відверто холодно й недоброзичливо. Колін тільки для того йшов на цю вечерю, щоб порадитися з Парміндер з приводу листівок, які він склав для реклами власної передвиборної кампанії. Тесса відмовлялася брати в цьому участь і відразу переводила тему на інше, якщо розмова заходила про Колінові страхи. Вона блокувала йому всі виходи.
Намагаючись наслідувати її холоднокровність і вдаючи, що він аж ніяк не піддається тиску власних маній, він нічого не сказав їй про те, що йому дзвонили в школу з редакції газети «Ярвіл і околиця». Журналістка хотіла поговорити про Кристал Відон.
« Чи він її торкався?»
Колін сказав журналістці, що школа не має права обговорювати учнів і що на Кристал треба виходити через її батьків.
— Я вже розмовляла з Кристал, — відповів йому жіночий голос з іншого кінця лінії. — Я тільки хотіла дізнатися вашу…
Але він уже поклав слухавку, охоплений жахом.
« Чому вони хотіли говорити про Кристал? Чому подзвонили йому? Він щось накоїв? Торкався її? Вона поскаржилася?»
Психолог учив його не намагатися одразу схвалювати або спростовувати подібні думки. Він мав визнавати їхнє існування, але поводитися так, наче нічого не сталося. Хоч це було рівнозначно спробам не чухатись, коли все тіло нестерпно свербить. Публічне викриття огидних таємниць Саймона Прайса на сайті ради приголомшило його: страх викриття, що мучив Коліна більше половини його життя, тепер мав обличчя підстаркуватого херувима, чий демонічний мозок кипів ідеями з-під нап’яленого на сиві кучері мисливського капелюха, ідеями, що ними зловісно світилися його вирячені допитливі очі. Колін постійно згадував оповідки Баррі про потужний стратегічний розум власника продуктової крамниці і про хитромудру мережу альянсів, що пов’язувала шістнадцятьох членів пегфордської місцевої ради.
Колін часто уявляв, як саме виявиться, що гру закінчено: обережна стаття в газеті, усі відвертаються від нього, коли він заходить у «Моллісон і Лоу», директриса викликає його в кабінет на конфіденційну розмову. Він тисячі разів уявляв своє падіння: його ганьба повисне в нього на шиї, наче дзвоник прокаженого, і більше він нічого, ніколи не зможе приховати. Його виженуть з роботи. Він згниє у в’язниці.
— Коліне, — прошепотіла Тесса. Вікрам пригощав його вином.
Вона чудово знала, що діялося в глибині цього високого, наче купол, чола: тривога й неспокій чаїлися там уже багато років. Вона знала, що Колін нічого не може з цим зробити; таким він уже народився. Багатьма роками раніше вона прочитала рядки Вільяма Батлера Єйтса, що стали їй дуже близькими: «У серці любові захований жаль невимовний». Вона тоді всміхнулася й загнула сторінку, бо знала не тільки те, що любила Коліна, а й те, що ця любов зародилася великою мірою з жалю.