Нестерпна легкість буття
Шрифт:
— Вітаю, — сказав Томаш.
— Знаєте, це провінція. Люди звідси тікають. Ті, що нагорі, мусять радіти, коли хтось узагалі хоче лишитися в селі. Нас виганяти з роботи їм немає смислу.
— Це було б для нас ідеальне місце, — сказала Тереза.
— Ви б там нудилися, люба пані. Там нічого немає. Взагалі нічогісінько немає.
Тереза не зводила очей з обвітреного обличчя хлібороба. Це був дуже милий чолов’яга. Скільки вже часу минуло, відколи їй ніхто не здавався милим!
Завдяки йому перед очима в неї постав образ провінції: село з костьольною вежею, поля, ліси, заєць,
— Маєте ще якісь труднощі? — запитав Томаш.
Хлібороб торкнувся того місця на шиї, де череп з’єднується із хребтом — Отут часом болить.
Не підводячись зі стільця, Томаш обмацав місце, на яке вказав колишній пацієнт, а тоді ще якийсь час розпитував його. Потім сказав: — Я вже не маю права виписувати ліки. Але скажете лікареві, який вас лікує, що ви говорили зі мною і я порадив вам приймати ось це. — Він витяг з гаманця блокнот, вирвав з нього аркушик і великими літерами написав назву ліків.
Вони поверталися в Прагу.
Тереза думала про фотографію, на якій інженер обнімає її голе тіло. Вона втішала себе: навіть якщо така фотографія існує, Томаш ніколи не побачить її. Ця фотографія має для них якусь ціну доти, доки з її допомогою вони зможуть шантажувати Терезу. Але тільки-но вони відішлють цю фотографію Томашеві, вона враз утратить будь-яку ціну.
Але що буде, коли поліція тим часом дійде висновку, що Тереза для них не становить жодного інтересу? В такому разі фотографія в їхніх руках стане простою забавкою, і ніхто нікому не заборонить, щоб потішитись, вкласти її в конверт і послати Томашеві.
А що буде, коли Томаш одержить таку фотографію? Прожене її? Може, й ні. Мабуть, напевне, ні. Але хистка будова їхньої любові остаточно зруйнується. Бо ж ця будова тримається на її вірності, як на одному-єдиному стовпі, а любові так само як імперії: якщо загине ідея, на якій вони були засновані, — занепадають і вони.
Перед очима в неї була картина: заєць, що біжить борозною, мисливець у зеленому капелюсі й костьольна вежа над лісом.
Вона хотіла сказати Томашеві, що добре було б виїхати з Праги. Поїхати геть від дітей, які закопують живих ворон у землю, геть від стукачів, геть від дівчат, озброєних парасольками. Вона хотіла сказати йому, що добре було б виїхати в село. Що це єдина дорога до порятунку.
Вона повернула до нього голову. Але Томаш мовчав і дивився на щось перед собою. Вона не могла подолати бар’єр мовчання, що розділяв їх. Вона почувалася так само, як тоді, коли спускалася з Петршіна: на шлунок тиснуло й хотілося блювати. Томаш лякав її. Він був для неї надто сильний, а вона надто слабкою. Він віддавав їй накази, яких вона не розуміла. Намагалася виконати їх, але нічого в неї не виходило.
Тереза хотіла повернутися знову в Петршін і попросити чоловіка з рушницею дозволити їй зав’язати очі стрічкою й спертися на стовбур каштана, їй хотілося вмерти.
Вона прокинулась і усвідомила, що вдома сама.
Вийшла на вулицю й попрямувала до набережної. Хотіла подивитися на Влтаву. Хотіла стати на березі й довго дивитися на хвилі, бо ж плин річки заспокоює і лікує. Річка тече споконвіку, і людські історії відбуваються на її берегах. Відбуваються, щоб завтра про них забували, а річка текла собі далі.
Спершись на парапет, вона дивилася вниз. Це була околиця Праги, Влтава вже протекла через місто, лишила позаду пишність Градчан і костьолів і була, наче актриса після спектаклю, стомлена й замислена. Текла вона поміж брудних берегів, обгороджених парканами й стінами, за якими були фабрики й спорожнілі спортивні майданчики.
Вона довго дивилась на воду, що здавалася тут іще смутнішою і темнішою; і раптом посеред річки угледіла якийсь предмет, червоний предмет, так, це була лавочка. Дерев’яна лавочка на металевих ніжках, яких повно у празьких парках. Вона поволі плила серединою Влтави. А за нею ще одна лавочка. А далі ще, і ще, й лише тепер Тереза побачила, що з міста пливуть лавочки із празьких парків, їх було багато і ставало дедалі все більше, вони пливли по річці, як восени листя, винесене водою з лісів, лавочки червоні, жовті, блакитні.
Вона озирнулась назад, наче хотіла запитати в перехожих, що все це означає. Чому пливуть по воді лавочки з празьких парків? Але всі байдуже проходили мимо, нікого анітрохи не цікавило, що якась річка тече споконвіку через їхнє недовговічне місто.
Вона знову задивилась на річку. Їй було невимовно сумно. Вона розуміла: те, що вона бачить, це прощання.
Коли більшість лавочок щезла з поля зору, з’явилося ще кілька запізнілих, ще одна жовта лавочка, а за нею ще одна, блакитна, остання.
ЧАСТИНА П’ЯТА
ЛЕГКІСТЬ І ТЯЖКІСТЬ
Коли Тереза неждано приїхала до Томаша в Прагу, він кохався з нею, як я вже писав у першій частині роману, того самого дня чи, точніше, тієї самої години, але одразу ж після цього у неї підскочила температура. Вона лежала на його постелі, а він стояв над нею, маючи непоборне відчуття, що це дитя, яке хтось поклав до кошика й пустив його за течією.
Образ підкиненої дитини від того став йому дорогим, і він часто думав про старі міфи, в яких він зустрічався. В цьому явно крилась і причина, чому якогось дня він узяв у руки переклад Софоклового «Едіпа».
Історія Едіпа добре відома: пастух, знайшовши підкинене немовля, відніс його своєму цареві Полібові, і той виховав його. Вже бувши юнаком, Едіп зустрів на гірській дорозі повіз, у якому їхав незнайомий вельможа. Поміж ними спалахнула сварка, і Едіп вельможу вбив. Згодом він став чоловіком цариці Іокасти і володарем Фів. Він і гадки не мав, що чоловік, якого він убив у горах, був його батько, а жінка, з якою він живе, його мати. Лиха доля тим часом обрушилася на його підданих і почала терзати їх страшними недугами. Коли ж Едіп збагнув, що він сам винен у їхніх стражданнях, застібками від одежі виколов собі очі й сліпий пішов геть із Фів.