Нестерпна легкість буття
Шрифт:
Потім помічники зав’язали очі всім трьом стрічкою.
Отак на широкому травнику троє чоловіків притислися спинами до трьох дерев, у кожного стрічка на очах, а обличчя підведені до неба.
Чоловік із рушницею прицілився і вистрілив. Окрім співу птахів, нічого не було чути. Гвинтівка була з глушителем. Тереза лише побачила, як чоловік, який сперся на клен, почав сповзати на землю.
Не сходячи з місця, чоловік з рушницею повернувся в інший бік, і чоловік, який сперся на платан, серед повної тиші також сповз на землю, а через кілька хвилин (чоловік з рушницею знову крутнувся на місці) упав на землю і третій засуджений
Один із помічників мовчки підійшов до Терези. Він тримав у руці темно-синю стрічку.
Вона зрозуміла, що він хоче зав’язати їй очі. Вона похитала головою і сказала: «Ні, я хочу все бачити».
Але не це була справжня причина, чому вона відмовила йому. В ній нічого не було від героїв, готових безстрашно дивитися в очі цілого взводу катів. Вона лише хотіла віддалити смерть. Їй здавалося, що тільки-но їй зав’яжуть очі стрічкою, вона враз опиниться на порозі смерті, звідки нема дороги назад.
Чоловік ні до чого не силував Терезу, лише узяв її під руку. І так вони йшли широким травником, але Тереза довго не могла вибрати дерево. Ніхто її не квапив, але вона знала, що втекти від цього однаково не може. Побачивши перед собою квітнучий каштан, вона підійшла до нього. Спершись спиною на стовбур, подивилася вгору: побачила пронизану сонцем зелень і почула віддалені звуки міста, слабенькі й ніжні, наче воно озивалося тисячами скрипок.
Чоловік підняв рушницю.
Тереза відчувала, що мужність її геть вичерпалася. Впавши у відчай, вона не могла опанувати своєї слабості. Вона сказала: «Але це було не моє бажання».
Він умить опустив ствол рушниці і сказав надзвичайно лагідно: «Якщо це було не ваше бажання, ми не можемо цього зробити. Не маємо на це права».
І голос у нього був ласкавий, він ніби вибачався перед Терезою за те, що не може її застрелити, якщо вона сама того не бажає. Ота ласкавість рвала їй серце, і, обернувшись обличчям до кори дерева, вона розплакалась.
Усе її тіло здригалось від плачу, і вона обнімала дерево, наче це було не дерево, а ті: батько, котрого вона втратила, її дідусь, котрого ніколи не знала, її прадід, її прапрадід, якийсь страшенно старий чоловік, що прийшов з найвіддаленіших глибин часу, аби підставити їй своє обличчя в подобі шерехатої кори дерева.
Потім вона обернулася. Троє чоловіків були вже далеко, вони блукали по травнику, немов гравці у гольф, і рушниця в руці одного з них справді була подібна до гольфової ключки.
Вона сходила вниз стежками Петршіна, і душа її стискалася від туги за тим чоловіком, який мав застрелити її і не застрелив. Вона мріяла про нього. Повинен же їй хтось допомогти! Томаш не допоможе. Томаш посилає її на смерть. Допомогти їй повинен хтось інший!
Чим ближче вона підходила до міста, тим більше тужила за тим чоловіком і тим більше боялася Томаша. Він не простить їй, що вона не виконала своєї обіцянки. Не простить їй, що не була достатньо мужньою і зрадила його. Вона вже прийшла на вулицю, де вони мешкали, і знала, що за кілька хвилин побачить його. І від того на неї напав такий страх, що аж шлунок їй звело і захотілося блювати.
Інженер запрошував її зайти до нього додому. Вже двічі вона відмовлялась, а цього разу погодилась.
Пообідала, як завжди, стоячи в кухні, й пішла. Не було ще й другої години. Наблизившись до його будинку, вона відчула, як ноги, не підкоряючись їй, самі уповільнили крок.
І раптом їй спало на думку, що то, власне, Томаш посилає її до нього. Адже це він раз по раз утовкмачував їй, що любов і сексуальність не мають нічого спільного, тож вона йде лише перевірити й підтвердити його слова. У думці вона чує його голос: «Я розумію тебе. Я знаю, чого ти хочеш. Я все влаштував. Ти підеш зараз на Петршін. Ти зійдеш аж на гору і все зрозумієш».
Так, вона не робить нічого іншого — лише виконує Томашеві накази.
Вона хоче зайти до інженера тільки на хвилинку: лише вип’ють по чашечці кави; аби тільки дізнатися, що воно таке: дійти до самої межі невірності. Вона хоче виштовхати своє тіло на ту межу, лишити його там трохи постояти, немов біля ганебного стовпа, а тоді, якщо інженер захоче обійняти її, вона скаже, як сказала чоловікові з гвинтівкою на Петршіні: «Але це не моє бажання».
І тоді чоловік опустить дуло рушниці й скаже привітним голосом: «Якщо це не ваше бажання, то з вами нічого не може статися. У мене немає на це права».
І вона обернеться до стовбура дерева і розплачеться.
Це був околичний багатоквартирний дім, збудований на початку століття в робітничому кварталі Праги. Вона зайшла у під’їзд з брудними, побіленими вапном стінами. Затоптані кам’яні сходи з залізними поручнями привели її на другий поверх. Там вона звернула ліворуч. Біля других дверей, без таблички і без дзвінка, вона зупинилась. Постукала.
Він відчинив.
Уся квартира складалася з одного-єдиного приміщення, перші два метри якого були відгорожені завісою, яка утворила в такий спосіб щось на зразок передпокою; там стояв стіл із плитою і холодильник. Ступивши трохи далі, за завісу, вона побачила прямо перед собою видовжений прямокутник вікна в кінці вузької, довгої кімнати; з одного боку були книжкові полиці, а з другого — тахта і крісло.
— Квартира у мене вкрай проста, — сказав інженер, — сподіваюсь, вас це не бентежить.
— Ні, не бентежить, — мовила Тереза, дивлячись на стіну, геть закриту книжковими поличками. В цього чоловіка немає порядного стола, зате має сотні книжок. Це приємно здивувало Терезу, і тривога, з якою вона йшла сюди, трохи утамувалась. Вже з дитинства вона вважає книгу знаком таємного братства. Людина, в якої вдома така бібліотека, не може скривдити її.
Він запитав, що він може їй запропонувати. Вина?
Ні, ні, вина вона не хоче. Коли вже щось, то каву.
Він вийшов за завісу, а вона підійшла до книжкових полиць. Одна з книжок зацікавила її. Це був переклад Софоклового «Едіпа». Дивно, що тут ця книжка! Багато років тому Томаш дав Терезі прочитати її і довго розповідав про неї. Потім виклав свої міркування письмово й послав до газети, і ця стаття перевернула догори дном все їхнє життя. Дивлячись тепер на корінець цієї книжки, вона заспокоювалась. Здавалося, ніби Томаш навмисне залишив тут свій слід, подавав їй знак, що все це влаштував він. Вона витягла книжку, розгорнула її. Коли інженер повернеться до кімнати, вона запитає, чому в нього ця книжка, чи він її читав і що він про неї думає. З допомогою цих хитрощів вона пересуне розмову з небезпечної території чужої квартири в інтимний світ Томашевих думок.