Нестерпна легкість буття
Шрифт:
Вона знову непокоїлася за свої ноги. Колись, ще працюючи в ресторані малого містечка, вона з жахом дивилася на литки своїх товаришок по роботі, поорані варикозними венами. Це була хвороба всіх офіціанток, що змушені були більшість часу проводити на ногах — ідучи, бігаючи чи стоячи, — та ще й з тяжким вантажем у руках. І все-таки нинішня її робота була трохи легша, аніж колись у маленькому містечку. Перед відкриттям бару вона, щоправда, мусила поприносити важезні ящики з пивом та мінеральною водою, зате потім уже стояла за стійкою бару, наливала відвідувачам спиртне й побіжно мила чарки в маленькому умивальнику, встановленому
Було далеко за північ, коли вона, порахувавши виторг, віднесла гроші директорові готелю. Потім ще пішла попрощатися з посланником, який мав нічне чергування. За довгою стойкою бюро обслуговування були двері в маленьку кімнатку, де на вузькій канапці можна було подрімати. Над канапкою висіли фотографії в рамках: скрізь він був у товаристві якихось людей, котрі або посміхалися в об’єктив, або потискували йому руку, або сиділи біля нього за столом і щось підписували. Деякі фотографії були прикрашені підписами з присвятою. На найпомітнішому місці висіла фотографія, на якій поряд з головою посланника посміхалось обличчя Джона Ф. Кеннеді.
Цього разу посланник розмовляв не з американським президентом, а з незнайомим чоловіком років шістдесяти, який, побачивши Терезу, одразу замовк.
— Це наш друг, — сказав посланник, — можеш спокійно говорити. — Потім він звернувся до Терези: — Сьогодні засудили його сина на п’ять років.
Тереза довідалася, що син цього чоловіка разом з товаришами в перші дні окупації тримав під наглядом вхід до будинку, де розмістилась особлива служба російської армії. Йому було ясно, що чехи, які звідти виходили, були таємними агентами російської розвідки. Він з товаришами стежив за ними, установлював номери їхніх машин і повідомляв про це співробітників підпільної чеської радіостанції, які потім, у свою чергу, попереджали населення. Одного з таких зрадників він разом з товаришами добряче побив.
Незнайомий сказав:
— Ця фотографія була єдиний corpus delicti [5] .
Він заперечував усе аж до тієї хвилини, коли йому показали її.
Чоловік витяг з нагрудної кишені вирізку:
— Це з’явилося в «Таймс» восени тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого. На фотографії був молодий чоловік, який стискав за горло другого чоловіка. Довкола юрмилися люди. Під фотографією був підпис: покарання колабораціоніста.
Тереза зітхнула з полегшенням. Ні, це не її фотографія.
5
Букв.: «тіло злочину»; речовий доказ злочину (лат.).
Потім вона йшла додому з Кареніним нічною Прагою і згадувала ті дні, коли фотографувала танки. Шаленці, вони думали, що ризикують життям заради батьківщини, а тим часом, нічого не знаючи й не гадаючи, працювали на російську таємну поліцію.
Додому вона прийшла о пів на другу. Томаш уже спав. Його волосся пахло жіночим лоном.
Що таке кокетування? Можна було б, мабуть, сказати, що це така поведінка, коли хтось комусь дає зрозуміти, що сексуальне зближення з ним можливе, тільки можливе, бо певності в цьому ніколи не повинно бути. Іншими словами: кокетування — це обіцянка інтимних стосунків без гарантії.
Тереза стоїть за стойкою бару, і відвідувачі, яким вона наливає алкогольні напої, кокетують із нею. Чи їй неприємний цей безупинний приплив компліментів, двозначностей, анекдотів, пропозицій, посмішок і поглядів? Зовсім ні. Її охоплює нездоланне бажання підставити своє тіло (це чуже тіло, яке вона хоче вигнати у світ) під цей прибій.
Томаш постійно переконує її, що любов і фізична близькість — дві зовсім різні речі. Вона не хотіла цього розуміти. Тепер вона оточена чоловіками, до яких не почуває ані найменшої симпатії. Як воно було б — любитися з ними? Їй хочеться спробувати це бодай у формі тієї негарантованої обіцянки, що називається кокетуванням. Щоб не було помилки: Тереза не хоче за щось мститися Томашеві. Вона хоче знайти вихід з цього глухого кута. Вона знає, що стала для нього тягарем: вона надто серйозно ставиться до всього, з усього робить трагедію, не може зрозуміти легкості й забавної бездумності фізичної любові. Вона хотіла б навчитися легкості! Вона мріє, аби хтось відучив її бути старомодною!
Та якщо для інших жінок кокетування — друга натура, звичайнісінька звичка, для Терези воно стало предметом серйозного вивчення, яке повинно відкрити їй, на що вона здатна. Але саме тому, що для неї це так важливо і серйозно, її кокетуванню бракує легкості, воно якесь вимучене, вдаване, перебільшене. Рівновага між обіцянкою і її негарантованістю (саме в цьому полягає справжня віртуозність кокетування!) у неї порушена. Вона обіцяє занадто палко, не підкреслюючи водночас достатньо виразно негарантованість обіцянки. Інакше кажучи, кожному вона здається надзвичайно доступною. Та коли потім чоловіки вимагають виконання того, що, як їм здалося, було обіцяно, вони наражаються на різкий опір, який пояснюють лише тим, що Тереза лукава і зла.
На вільний стільчик біля стойки бару сів хлопець років шістнадцяти. Він кинув кілька зухвалих фраз, які лишилися в розмові, як лишається на малюнку неправильна лінія, котру не можна ані продовжити, ані стерти.
— У вас гарні ноги, — сказав він їй.
Вона відрубала:
— Ви це бачите навіть крізь дерев’яну перегородку?
— Я бачив вас на вулиці, — пояснив він, але Тереза вже відвернулася від нього, зайнявшись іншим відвідувачем. Хлопець вимагав, щоб налила йому коньяку. Вона відмовилась.
— Мені вже вісімнадцять, — запротестував він.
— В такому разі покажіть посвідчення, — сказала, Тереза.
— Не покажу, — відрубав хлопець.
— Тоді пийте лимонад, — сказала Тереза.
Хлопець мовчки встав зі стільчика і пішов. Але десь через півгодини повернувся і знову сів біля бару. Його жести були розмашисті, і від нього за три метри тхнуло алкоголем.
— Лимонаду, — зажадав він.
— Ви п’яний, — відповіла Тереза.
Хлопець показав на друковану об’яву, що висіла на стіні за Терезою:
«Особам, яким ще немає вісімнадцяти років, продавати спиртне суворо забороняється».
— Вам заборонено відпускати мені спиртне, — сказав він, змахнувши перед Терезою рукою, — але ніде не написано, що мені заборонено випити.
— Де ви так набрались? — запитала Тереза.
— У корчмі навпроти, — розсміявся він і знову зажадав лимонаду.
— То чому ж ви там не лишилися?