Незнайко в Сонячному місті
Шрифт:
— Ех ти, дурню! — роздратовано відповів Незнайко. — Та хіба чарівна паличка потрібна нам, щоб на автомобілі кататись? Нам треба Листочка виручити з біди і од вітрогонів місто визволити. Невже всі повинні через цих вітрогонів страждати?
— А, ну тоді це так, — згодився Пістрявенький.
— Тепер у нас буде такий план, — сказав Незнайко. — Зачекаємо, коли стемніє, а тоді поліземо через паркан. У темряві можна буде залізти в клітку, ніхто й не побачить.
— Ну,
— Отже, відступаєш перед труднощами? — запитав Незнайко.
— Так, відступаю. Я не можу на паркани лазити, — рішуче відповіла Кнопочка.
— Виходить, по-твоєму, Листочок може залишатись ослом, а я нічого не повинен робити?
— Я відчуваю, що ти тут ще наробиш такого, що й не розсьорбаєш. Було б краще, якби ти зовсім нічого не робив.
З цими словами Кнопочка повернулась і пішла до автобусної зупинки.
— Нехай вона йде, Пістрявенький, а ти залишайся, — сказав Незнайко. — Ти мені можеш знадобитися. Тут паркан дуже високий, ти мене підсаджуватимеш! Ходімо далі — може, там легше перелізти.
Вони пішли уздовж паркана й, дійшовши до рогу, звернули в провулок. Тут справді паркан був трохи нижчий.
— Зачекаємо, поки стемніє, — сказав Незнайко.
Вони зупинились під парканом і стали ждати. Небо поступово стемніло. На ньому засвітилися зорі. Над дахами будинків піднявся оранжевий, як великий апельсин, місяць.
— Тепер пора, — сказав, озираючись навсібіч, Незнайко. — Підсаджуй мене!
Пістрявенький став підштовхувати його знизу. Незнайко видерся на паркан і всівся на ньому верхи.
— Тепер ти лізь, — прошепотів він, подаючи Пістрявенькому руку.
— Може, я краще зачекаю тебе тут? — сказав Пістрявенький.
— Ні, ти мені там пригодишся. Вартуватимеш біля клітки, щоб не підійшов сторож.
Пістрявенький видерся за допомогою Незнайка на паркан, після чого вони обидва зіскочили з другого боку й упали прямо в рів.
— Слухай, я в якусь яму скотився! — запхикав Пістрявенький.
— Тс-с! — засичав на нього Незнайко. — Сиди тихо!
Якийсь час вони сиділи, затамувавши віддих, і напружено прислухалися.
Навкруги було тихо.
— Нічого, — сказав Незнайко. — Здається, ніхто не чув. Ходімо потихеньку.
Вони вилізли з канави й рушили вперед серед заростей трави й квітів. Незнайко ступав нечутно, мов кішка, а в Пістрявенького весь час під ногами щось тріщало.
— Тихше ти! — шипів Незнайко.
Несподівано почулося гучне ревище. Пістрявенький зупинився й аж присів од страху.
— Що це? — пробелькотів він.
Ревище зробилося ще гучнішим. Від переляку в Пістрявенького
— Це, напевно, лев, — догадався Незнайко.
Ревище повторилося знову й перейшло в якесь могутнє, жахливе, кровожерливе рикання. Слідом за цим одразу ж хтось загавкав, заскавучав, почулося протяжне виття вовка, пронизливо закричала гієна. Звідкілясь долинуло сонне качине крякання, десь згори закаркала ворона. Весь зоопарк переполошився і довго не міг угамуватись. Пістрявенький потроху отямився.
— А чому лев реве? — запитав він.
— Не знаю. Напевно, їсти хоче, — сказав Незнайко.
— А нас він не може з'їсти?
— Не бійся. Він же в клітці сидить.
— Я й не боюся, — відповів Пістрявенький. — Просто на всяк випадок запитав.
Поступово довкола все стихло, але місяць сховався за хмари, й стало зовсім темно. Тільки попереду біліла доріжка. Незнайко пішов по доріжці. Пістрявенький ішов за ним, стараючись не відставати.
— Куди ми йдемо? — стурбовано допитувався Пістрявенький.
— Треба знайти ослячу обору, а мавпячі клітки там поряд, — відповів Незнайко.
Скоро обабіч доріжки стали попадатися клітки. За решітками в темноті звірів не було видно, але Пістрявенькому весь час ввижалося, що з-за пруття ось-ось висунеться чиясь пазуриста лапа й учепиться йому в спину. Тому-то він злякано озирався і старався триматися від кліток подалі.
Нарешті доріжка вперлась у решітку, за якою вгадувалось озерце.
— Ми кудись не туди вийшли… — сказав Незнайко.
З-за решітки долинало якесь ліниве посапування, порохкування, чавкання і хлюпання. Може, це просто вода хлюпалась, а може, ці звуки належали якій-небудь водяній тварині, скажімо, бегемотові.
Друзі пройшли трошки назад і звернули на бічну доріжку.
— Що таке? — бурчав Незнайко, занепокоєно вдивляючись у темряву. — Ніяк не можу вгадати, де ми. Уночі все зовсім не таке, як удень.
Вони довго блукали по парку, нарешті підійшли до великої клітки, яка здалася Незнайкові знайомою.
— По-моєму, ми до слона вийшли, — сказав Незнайко. — Значить, тепер уже близько.
Пройшовши далі, вони опинилися біля невисокої решітчастої загородки, за якою було видно хлівчик.
— Ось вона, осляча обора, бачиш? — зрадів Незнайко. — Все правильно!
Звернувши вбік, вони наблизились до ряду кліток, уздовж яких тягнувся дерев'яний бар'єр. Підійшовши до крайньої клітки, Незнайко сказав:
— Ось вона!.. Ти, Пістрявенький, стій тут і роздивляйся на всі боки. Коли побачиш кого-небудь, свисни.