Незнайко в Сонячному місті
Шрифт:
— Я чую, неначе щось пищить, — відповів Незнайко.
— Цілком правильно. Ви чуєте часті високі звукові сигнали: бі-бі-бі! А тепер я підкрадатимуся до вас непомітно ззаду… Що ви чуєте?
— Ага! — закричав Незнайко. — Знову пищить, але ніби трохи товще: бу-бу-бу!
— Правильно! Цього разу ви чуєте низькі звукові сигнали. Це робиться для того, щоб ви знали: спереду небезпека чи ззаду. Коли почуєте «бі-бі-бі», то, значить, треба уважніше дивитися вперед, а коли «бу-бу-бу», то треба мерщій обернутися назад.
Кнопочка теж зацікавилась
— Ну що ж, у тому, що він пищить, нічого дивного нема. Пищати я теж умію. Дивно тільки, звідки він знає, коли треба пищати «бі-бі-бі», а коли — «бу-бу-бу»?
— Ну, це зрозуміло, — відповів Кубик і почав розказувати все спочатку.
У цей час знову хтось постукав у двері. Двері відчинились, і в кімнату протиснулись якісь дві товстенькі істоти. На обох були якісь пухкі, бочкоподібні пальта з рукавами, що незграбно стирчали в боки, а на головах круглі зелені шапки, схожі на водолазні шоломи.
Придивившись, Незнайко впізнав у цих кумедних постатях Ниточку й Карасика.
— Та це ж Ниточка й Карасик! — закричав він, зрадівши. — У що це ви нарядилися?
— Це нові прогумовані, якщо можна так висловитись, надувні пальта й гумові надувні шапки, які випускає наша фабрика. От спробуйте вдарте мене палицею, вибачте на слові, по голові, — сказав Карасик, подаючи Незнайкові палицю, яку він тримав у руці.
— Навіщо ж мені бити вас по голові палицею? — здивувався Незнайко.
— Бийте, бийте, не бійтеся!
Незнайко здивовано знизав плечима, взяв палицю й легенько вдарив Карасика по голові.
— Та ви бийте дужче! З усієї сили бийте, розмахніться, якщо можна так висловитися! — закричав Карасик.
Незнайко розмахнувся і вдарив дужче. Палиця одскочила від голови, як від добре надутої автомобільної шини.
— От бачите, а мені ані крапельки не боляче! — закричав, регочучи на все горло, Карасик. — Тепер по спині бийте.
Незнайко вдарив його палицею по спині.
— Бачите — зовсім не боляче! — закричав, торжествуючи, Карасик. — Я, коли хочете, можу навіть упасти й не заб'юся.
Карасик з розгону бухнувся на підлогу й тут же скочив на ноги, як гумовий м'ячик.
— Для чого ж це все? — з подивом запитав Незнайко.
— Ніби не догадуєтесь? Для захисту од вітрогонів, — відповів Карасик. — Хай тепер якийсь вітрогон спробує дати мені стусана або потиличника, хай навіть водою обіллє — мені зовсім не страшно.
— Але ж це дуже негарно — в такому одязі ходити, — сказала Кнопочка.
— Негарно, тому що не модно, — відповів Карасик. — От коли буде модно, вибачте на слові, то всі казатимуть, що гарно. У нас уже в багатьох магазинах є такі пальта й шапки.
— В магазинах вони, може, і є, але на вулиці я ще нікого не бачила в такому безглуздому наряді, — сказала Кнопочка.
— Нічого, скоро побачите, — відповіла Ниточка. — Голочка навмисне звеліла нам нарядитись у
Ниточка й Карасик подались ходити по вулицях, а Кубик сказав:
Ось до чого довели вітрогони! По-моєму, вже краще ходити з локатором, ніж у цих пухких пальтах. Значно елегантніше.
Тут знову почувся стукіт у двері, й до кімнати вскочив інженер Клепка. Всі так і ахнули, побачивши його. Голова в нього була забинтована. На ліктях і на колінах теж були накладені білі пов'язки. На шиї і підборідді були наклейки з пластиря.
— Що з вами? — злякано запитала Кнопочка. — Ви попали в автомобільну катастрофу?
— Так, тобто ні… Чи певніше сказати, так, — відповів Клепка, підстрибуючи від нетерплячки на місці. — Якийсь, розумієте, вітрогон одгвинтив уночі в моїй машині один пружинистий чобіт. Уранці я не помітив цього, сів і поїхав. 1 от, коли автомобіль розвинув величезну швидкість, мені треба було зробити стрибок. Якби всі чотири пружинисті чоботи були на місці, то нічого страшного не трапилося б, але тому, що з одного боку чобота не було, поштовх з цього боку вийшов слабшим, машина перевернулась у повітрі, я вилетів з неї і гепнувся об бруківку. Жах що було! Ось подивіться: лобом тріснувся, підборіддям, колінами й ліктями…
— Чого тільки ці вітрогони не виробляють! — співчутливо сказав Кубик. — Мене водою облили, в нього чобіт одгвинтили!
— Просто нема від них ніякого порятунку! — підхопив Клепка. — Раніше спокійно можна було залишити автомобіль на вулиці, а тепер, дивись, одгвинтять що-небудь, а то й зовсім украдуть машину.
— Як це — украдуть? — не зрозумів Незнайко.
— Ну, поїдуть на вашій машині — та й усе. Просто звірство якесь! Не розумію, куди міліція дивиться! Я б цих вітрогонів усіх під арешт! Як тільки попався який-небудь у жовтих штанах, так одразу ж — у «холодильник» і хай сидить собі, поки не виправиться! — Так не можна, — заперечив Кубик. — Ось Незнайко в нас теж у жовтих штанах. За що ж його під арешт?
— Ну„в Незнайка штани нормальні, — відповів Клепка. — А у вітрогонів широкі й не жовті, а зеленкуваті.
— То дурниці! — махнув рукою Кубик. — Кожний коротулька може надіти жовті чи зелені штани. Від цього ніхто вітрогоном не стане. Якщо хочеш знати, то тепер вітрогона не відрізниш од хорошого коротульки. Вітрогон одягнеться, як усі, і в той же час потихеньку набешкетує так, що ніхто не помітить, а коли не набешкетує, то збреше чи обдурить, наобіцяє три мішки вовни й нічого не виконає. Я от обіцяв, наприклад, Незнайкові, Кнопочці й Пістрявенькому показати будинки архітектора Кавунчика й досі не показав — значить і я вітрогон, хоч і не в жовтих штанах?