Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
Імператорські сади лежали під зоряним весняним небом, чаруючи тихою красою. Серед темносиніх хмаринок виблискував серп місяця.
Під аркою моста мерехтіла вода каналу. По ній плив човен, на якому горів прикріплений на довгій жердині ліхтарик, його світло відбивалося у воді. Жіночий голос під срібні звуки гітари співав:
Коли дзвенять струни гітари, спиняють на небі нічному хмаринки свій лет, ІВесляр стояв на кормі і тихо гріб веслом. Придворні дами і вельможі, слуги й служниці насолоджувалися красою ночі. Джамбуїк-Хатун, яку прозвали Вередливою, виїхала з імператором до Шаньту, міста ста восьми храмів, і тому ніхто не боявся, що її охоронці перешкодять нічному гулянню.
Марко Поло в супроводі одного з охоронців Хіу Хенга прямував до Зеленого Павільйону. Солдати на воротях беззаперечно пропустили його всередину, знаючи, що венеціанець має золоту дощечку з печаткою самого великого хана. Як завжди перед великою справою, він прагнув якнайшвидше усе закінчити і тому лишався байдужим до чарів ночі. Це була ніч, коли повинен був померти Ахмед. Марко готовий був своїм мечем убити жорстокого міністра, якщо Хіу Хенг цього забажає.
Звивистою доріжкою Марко піднявся на пагорб і побачив, що з вікон Зеленого Павільйону пробивається вузенька смужка світла.
— Тут, пане, — мовив охоронець.
Павільйон мовчазним півколом оточували велетенські дерева. Марко останній раз глянув назад, немов прощаючись з безтурботним життям дерев і рослин, байдужих до людської долі. Пройшовши через кілька кімнат, він вступив до невеличкої комірчини.
В ній горіли дві свічки. Навколо столу сиділо троє чоловіків. Глянувши на непорушні обличчя, Марко Поло чомусь пригадав старий китайський вислів: «Зустрівшись з людиною, не говори їй усього, що думаєш. Не віддавай їй у руки всього серця».
Він мовчки вклонився.
За столом сиділи: полковник Ван Ку, командир десяти тисяч солдатів, розташованих біля південних міських воріт, колишній генерал південної імператорської армії Чен, якого внаслідок інтриг Ахмеда було призначено командиром шеститисячного загону, і китайський учений Хіу Хенг.
Вони встали і відповіли на привітання Марко Поло.
— Сідайте, пане Марко Поло, дякую, що прийшли.
«Не віддавай їм у руки всього серця», знову промайнуло в голові Марко, але його серце чомусь саме тягнулося до них.
— Що сталося, панове? — спитав він. — Чому ви мовчите?
— Ми довго вас чекали, — сказав Ван Ку. В його словах прозвучала недовіра.
Марко Поло відчув це. Він уже хотів щось різко відповісти, але стримався і звернувся до Хіу Хенга:
— Ви ж знаєте, чому я не міг прийти раніше. Хіба ваші охоронці не розповіли вам, що трапилося?
Хіу Хенг заспокійливо підняв руку.
— Я все знаю, пане Марко Поло. Ван Ку не хотів вас образити. — Він обернувся до Ван Ку: — Ви говорите нерозумно. Ще не настав час запалювати в горах сигнальні вогні. Зрозумійте це, Ван Ку! Смерть друга затьмарила вам свідомість. Не забувайте, що убивця вашого друга — Ахмед.
— Скрізь по всіх містах
— І скрізь стоять татарські війська, готові кожної хвилини придушити в крові повстання, — відповів Хіу Хенг.
— Краще вмерти вільним, аніж ганебним рабством ославити своїх предків.
Хіу Хенг схопився з місця, його обличчя різко змінилося. Тепер на ньому й сліду не лишилося від зверхньої байдужості і мудрого спокою. Воно спалахнуло гнівом і енергією.
— Мовчіть, Ван Ку! — гнівно мовив він. — Ви не знаєте, що говорите. Краще слухайте. Ми повинні вбити Ахмеда, а його прихильників по всій країні притягти до відповідальності. Це все, що ми здатні зараз зробити.
— А рабство лишиться, — пробурмотів Ван Ку.
Марко Поло слухав пристрасну суперечку з двоїстим почуттям. Він зовсім не хотів устрявати в заколот, спрямований проти хана Кублая, і тому полегшено зітхнув, коли перемогла зрештою розумна стриманість Хіу Хенга. Ван Ку змушений був відмовитись від своїх бунтарських планів і погодитись з старим ученим.
Генерал Чен мовчав, не встряючи в суперечку. Тепер він сказав:
— Якщо Ахмед не прийде, ми даремно чекаємо.
Хіу Хенг схрестив на грудях руки. Він уже погамував своє хвилювання. Ван Ку теж тихо сидів на своєму місці.
— Нелегко видертися на гору і вбити тигра, — мовив Хіу Хенг. — Ходімте в палац кронпринца і засвітимо там світло.
Міністр Ахмед неспокійно ходив по кімнаті. Слуга запалив усі свічки. Знадвору чулося бряжчання зброї охоронців.
Секретар, тихо постукавши в двері, зайшов до кімнати.
Ахмед подивився на нього і, нічого не сказавши, знову почав ходити.
— Милостивий пане…
— Мовчи! — наказав йому Ахмед.
Секретар нерішуче стояв біля дверей. Та Ахмед не звертав на нього уваги. Він був поглинутий своїми думками. Гнів перехоплював йому подих, але разом з гнівом у душу йому закрадався й страх. Він ніяк не міг забути спотвореного обличчя Саїда і його закривавленого тіла. Слуги доповіли йому, що Марко Поло і шість озброєних охоронців забрали дівчину з вілли. Він найкоротшим шляхом повернувся у Камбалі і звелів заарештувати венеціанця. Злостива посмішка скривила обличчя міністра. Венеціанець заплатить своїм життям за те, що осмілився стати на шляху першого намісника імператора. Яскраве світло дратувало його.
— Чого ти товчешся тут? — гримнув він на секретаря. — Погаси сім свічок!
Секретар став квапливо виконувати наказ. Треба було погасити не більше семи свічок: його пан вірив у магічну силу цього числа. Він тінню сновигав від одного свічника до іншого, загашуючи мокрими пальцями кволі вогники.
Міністр Ахмед підозріло стежив за його рухами.
— Що сталося? — спитав він раптом. — Вони вже повернулися?
— Прийшов посланець, милостивий пане, — сказав секретар. — Його світлість кронпринц Чінкім чекають на вас у своєму палаці, його світлість бажають, щоб ви з'явилися до нього негайно.
Ахмед вражено спинився.
— Кронпринц Чінкім? — перепитав він. — Коли ж він повернувся в Камбалі? Чому мене не повідомили про це?
— Його світлість прибули годину тому, — сказав посланець.
«Він хоче говорити зі мною, — міркував Ахмед. — Напевне, якась нагальна справа».
Його навіть тішило те, що Чінкім забажав розмовляти з ним серед ночі.
— Скажи служникові, щоб приніс мою одежу. Швидше! Хай приготують також паланкін і сім охоронців.
Коли паланкін наблизився до воріт Тайду, з затінку мурів вийшов татарський полковник, командир дванадцятитисячної двірцевої варти хан Коготай і спитав: