Інферно
Шрифт:
«Vasari». Ото, напевне, було і все, про що він встиг здогадатися після перегляду зображення з проектора. Cerca trova.
— Але... мені здавалося, що амнезія сталася через рану голови. Хтось вистрелив у мене.
Начальник похитав головою.
— Ніхто у вас не стріляв, професоре. Ніякої рани у вас не було.
— Що?! — Ленґдон інстинктивно помацав пальцями шви і набряк на потилиці. — Тоді що це в біса таке?! — Із цими словами він підняв на голові волосся, оголивши виголену ділянку.
— Це частина створеної
«Так це не рана від кулі?»
— Коли ви прокинулися, — вів далі Начальник, — нам хотілося, щоб ви повірили в те, що якісь люди намагаються вбити вас... що ви в смертельній небезпеці.
— Але мене справді намагалися вбити! — скрикнув Ленґдон, і всі присутні на борту літака здивовано поглянули на нього. — Я на власні очі бачив, як шпитального лікаря — лікаря Марконі — холоднокровно застрелили з пістолета!
— Це вам так здалося, — спокійно мовив Начальник. — Але насправді цього не було. Ваєнта працювала на мене. Вона мала чудові навички для такої роботи.
— Убивати людей?
— Ні, — спокійно відказав Начальник. — Вдавати, що вона вбиває людей.
Ленґдон ошелешено витріщився на засмаглого чоловіка, пригадуючи, як сивобородий лікар із кущастими бровами впав на підлогу, а з його грудей хлинула кров.
— Пістолет Ваєнти був заряджений сліпими патронами, — пояснив Начальник. — Він активував радіокеровані петарди, які розірвали пакет із кров’ю на грудях лікаря Марконі. До речі, він живий-здоровий.
Ленґдон аж очі заплющив, приголомшений почутим.
— А... кімната у шпиталі?
— Швидка імпровізація, — відповів Начальник. — Професоре, я знаю, що вам вкрай важко все це осягнути. Ми працювали швидко, ви були ще в запамороченому стані, тому все вийшло неідеально. Та воно й не мало бути ідеальним. Коли ви прокинулися, то побачили те, що ми хотіли, аби ви побачили: шпитальні декорації, кілька акторів і зре- жисовану сцену нападу.
Ленґдон «поплив».
— Це те, чим займається моя компанія, — сказав Начальник. — Ми вміємо дуже вправно створювати ілюзії.
— А як же Сієнна? — спитав Ленґдон, отямившись і потираючи очі.
Я опинився в непростій ситуації, тому прийняв рішення працювати з нею. Мій пріоритет полягав у тому, щоб захистити проект мого клієнта від доктора Сінскі, і в цьому наші із Сієнною бажання збігалися. Щоби втертися до вас у довіру, Сієнна врятувала вас від убивці й допомогла втекти пожежними сходами. Таксі, яке чекало надворі, також було нашим, і в його задньому склі також була вмонтована петарда для створення ефекту справжності під час вашої втечі. Таксі відвезло вас до квартири, яку нам довелося умеблювати нашвидкуруч.
«Жалюгідна квартирка Сієнни», — пригадав Ленґдон, тепер зрозумівши, чому помешкання мало такий вигляд, наче його меблі були куплені на гаражному розпродажі. Це пояснювало й дуже доречну появу Сієнниного «сусіда», у якого вона запозичила одіж, яка напрочуд добре йому підійшла.
«Отже,
Фальшивим був навіть відчайдушний телефонний дзвінок Сієнниної подруги зі шпиталю. «Сієнно, це я, Данікова!»
— Коли ви телефонували до американського консульства, — пояснив Начальник, — то набрали телефон, який дала вам Сієнна. Насправді то був номер, що мав прямий вихід на мою яхту.
— Виходить, я до консульства навіть не дзвонив...
— Ні, не дзвонили.
«Залишайтеся там, де ви є, — настійливо прохав його фальшивий працівник консульства. — Я негайно за вами кого-небудь пришлю». А потім, коли з’явилася Ваєнта, Сієнна «доречно» помітила її по той бік вулиці й зробила висновок: «Роберте, уряд твоєї країни намагається вбити тебе! До представників влади звертатися не можна! Єдина твоя надія — це вирахувати, що означає отой проектор».
Начальник і його загадкова організація — чорти б її побрали, якою б вона не була, — фактично перевербували Ленґдона, щоб він кинув працювати на Сінскі і працював на них. Ілюзія, яку вони створили, була бездоганною.
«Сієнна напрочуд вправно мене обдурила», — подумав Ленґдон більше із сумом, аніж із люттю. За той нетривалий час, поки вони були разом, у нього з’явилася до неї симпатія. А найтривожнішим було для Ленґдона отаке питання: «Як така розумна й добра людина, як Сієнна, могла віддати себе служінню Цобрісту і його маніакальній ідеї вирішення проблеми перенаселення?»
«Можу запевнити тебе без тіні сумніву, — якось сказала йому Сієнна, — що коли не вдатися до тих чи інших рішучих кроків, то нам як виду невдовзі настане кінець... Із математикою сперечатися безглуздо».
— А оті статті про Сієнну? — спитав Ленґдон, пригадавши програмку шекспірівського театру і газетні вирізки про її запаморочливий коефіцієнт розумових здібностей.
— Вони справжні, — відповів Начальник. — Найкраща ілюзія виникає тоді, коли містить максимум реальності. У нас було обмаль часу, щоб усе організувати як слід, тому комп’ютер Сієнни та її особисті речі з реального життя — майже все, що ми мали. За нашим задумом, з усього того ви не повинні були побачити нічого, хіба що в тому разі, якби у вас виникли серйозні сумніви стосовно справжності її особи.
— І її комп’ютером я також не мав скористатися, — сказав Ленґдон.
— Так, саме тоді ми й втратили контроль над ситуацією. Сієнна уявити не могла, що спецгрупа Сінскі знайде її квартиру, тому, коли прибули військові, Сієнна запанікувала й зімпровізувала. Вона втекла з вами на мопеді, щоб підживити ілюзію. Я не мав іншого вибору, окрім дезавуювати Ва- єнту, хоча вона порушила протокол і далі переслідувала вас.
— Вона мене мало не вбила, — заявив Ленґдон і розповів Начальнику про інцидент на горищі Палацо Веккіо, коли Ваєнта націлила пістолет йому в груди. «Буде боляче лише мить... але це мій єдиний вихід». Тоді Сієнна кинулася вперед, вдарила її, і Ваєнта, перелетівши через перила, впала на долівку залу й розбилася.