Інферно
Шрифт:
Чому більше ніхто не бачить, як воно невблаганно насувається?
Хоча Сієнну й лякали його ідеї, вона аж марила Цобріс- том, передивляючись відео його презентацій, перечитуючи все, що він коли-небудь написав. І коли Сієнна дізналася, що він домовився про виступ у Сполучених Штатах, то зрозуміла, що неодмінно має з ним зустрітися. І то була та ніч, коли увесь її світ змінився назавжди.
Її обличчя освітилося усмішкою, то була рідкісна мить щастя... Їй знову пригадався той чарівний вечір, вечір, який так яскраво постав перед її очима, коли вона їхала потягом до Венеції разом із Ленґдоном та Феррісом.
Чика/о.
Січень, шість років тому... а здається, наче це було вчора. Піднявши комір, щоб хоч якось захиститися від сліпучого білого шаленства, я продираюся крізь снігові замети на Чудесній Милі, де гуляє вітер. Попри холоднечу, я увесь час кажу собі, що мене ніщо не спинить на моєму шляху. Бо сьогодні я маю можливість послухати виступ великого Бертрана Цобріста... власною персоною.
Я прочитала геть усе, що написав цей чоловік, і я щасливаз того, що маю один із пятиста квитків, віддрукованих заради цієї події.
Коли я заходжу до залу, заклякла від холоду, то панічно усвідомлюю, що приміщення майже порожнє. Невже виступ скасували? Бо в місті все життя майже зупинилося через таку негоду... невже через неї Цобріст не зміг сьогодні добратися сюди?
А потім я помічаю, що він тут.
Висока елегантна постать виходить на сцену.
Він високий, такий високий... зі жвавими зеленими очима, які, здавалося, криють у своїх глибинах усі таємниці світу. Він дивиться в порожній зал... там зібралося лише з десяток його палких прибічників, і мені стає соромно через те, що зал напівпорожній.
Та це ж Бертран Цобріст!
На якусь жахливу мить у приміщенні запала тиша, і він прискіпливо вдивляється в нас із суворим виразом обличчя.
А потім абсолютно несподівано Бертран Цобріст вибухає сміхом, поблискуючи своїми зеленими очима.
—До біса порожню аудиторію,— заявляє він.— Я зупинився в готелі поруч. Ходімо до бару!
Лунають схвальні радісні вигуки, і невеличка група перебирається до бару сусіднього готелю, де ми втовплюємося до великої кабіни й замовляємо напої. Цобріст частує нас розповідями про свої дослідження, про те, як він став знаменитістю, і ділиться своїми думками про майбутнє генної інженерії. Напої ллються рікою, і розмова переходить до теми філософії трансгуманізму— нової пристрасті Бертрана Цобріста.
—Я гадаю, що трансгуманізм— це єдина надія людства на тривале існування,— проповідує Цобріст, а потім відсовує сорочку й показує їм усім татуювання Н+ на своєму плечі.— Як ви можете переконатися, я не жартую.
Я маю таке відчуття, що потрапила на приватну зустріч із рок-зіркою. Я ніколи подумати не могла, що уславлений «геній генетики» виявиться такою харизматичною та чарівливою особою.
Це відчуття є для мене абсолютно новим і невідомим.
А потім ми залишаємося самі.
—Дякую вам за сьогоднішній вечір,— кажу я йому, трохи напідпитку, бо випито було чимало.— Ви— дивовижний учитель.
— Лестите мені? — Цобріст усміхається, присувається ближче, і наші ноги тепер торкаються. — 3 лестощами можна далеко піти.
Цей флірт є недоречним, але тепер— ніч, надворі завірюха, ми сидимо в безлюдному чиказькому готелі, і увесь світ довкола наче зупинився.
— Тож як?— питає Цобріст.— Може, хильнемо завершальну чарчину в моєму номері?
Я заклякла, усвідомлюючи, що, напевне, цієї миті нагадую оленя, який, вискочивши на дорогу, заціпенів у світлі автомобільних фар.
А очі Цобріста приязно мерехтять.
—Дозвольте висловити здогадку,— шепоче він.— Вам ніколи не доводилося бути з відомим чоловіком.
Я відчуваю, що зашарілася, і відчайдушно борюся з напливом почуттів: зніяковілість, збудження, страх.
— Якщо чесно,— кажу я,— то мені не доводилося бути з жодним чоловіком.
Цобріст усміхається й присовується ще ближче.
— Не знаю, чого ви очікували, але дозвольте мені стати вашим першим чоловіком...
— І тієї миті всі мої ніякові сексуальні фобії та фрустрації мого дитинства щезають, наче полетівши геть у нічну заметіль.
— І ось я лежу гола в його обіймах.
— «Розслабся, Сієнно»,— шепоче він, і його вмілі руки викликають у моєму тілі такі відчуття, про існування яких я навіть не здогадувалася.
— Ніжачись у коконі обіймів Цобріста, я відчуваю, що все в цім світі нарешті стало на місце, що моє життя набуло мети.
— Я знайшла своє кохання.
— І я піду за ним хоч на край світу.
розділ 80
— Л
— енґдон, стоячи на палубі яхти «Мендаціум», учепився в поруччя з полірованого тику, розминав тремтячі ноги й намагався перевести дух. Морське повітря стало про- холоднішим, а ревіння комерційних лайнерів, що заходили на посадку й злітали, підказало йому, що вони наближаються до аеропорту Венеції.